Першого верху своєї могутності Гунський каганат сягає за великого Аттіли (434–453). Після Белембера на той час змінилося три кагани — Каратун, Ульдин та дядько Аттіли — Ругила; отже, він був п’ятим. Аттіла остаточно відвойовує у Риму Паннонію (тепер — Угорщина). На сході його воєвода Онег підкорює каганату поріднені народи Волги. Приєднано до каганату й Північний Кавказ. Аттіла вторгається 451 року до римської Галлії, потім, по битві на Агрі Каталауні, неподалік Парижу, — повертає до Італії. Там він, за кілька місяців ретельно руйнує фортеці, що прикривають імперію з півночі та подається додому, до нової столиці, вже не на Дніпрі, а на Дунаї — Етцельбургу (Будапешт); на переформування та відпочинок. Його стратегічна ціль — очевидна та прозора: покінчити, як із Західним, так і зі Східним Римом, а значить — і з рабовласництвом в Європі.
Передчасна смерть Аттіли в Етцельбурзі 453 (по всьому — діло рук візантійських агентів), створює серію невдач. Україна втрачає Паннонію, а на сході з 490 р. виникає незалежний Булгарський (або, простіше, — Волгарський) каганат, що об’єднує власне Булгарію, Пярму, Мордовію та Башкирію. Терени Гунського каганату звужуються до розмірів України та Дакії, складаючи, однак, ще немалу державу (щось так 850 000 кв. км).
Зауважимо, що попри це ромейські данини продовжують надходити з Візантії навіть у блискучі для неї часи Юстиніана І (527–565 рр.) та Теодори.
Епоха Великої Гунії знову змінила нас, тепер ми не тільки індоєвропейці, балто–германи, але ще й угро-тюрки. Вона збагатила, природно, ілексику нашої мови. Ті дві сотні нетюркських коренів, які поріднюють українську мову з сучасною мадярською, — безумовно, спільна спадщина гунів. Але, крім того є ще й сотні тюркських коренів, яких ототожнити набагато важче, тому що вони могли потрапити до нас не тільки від предків–гунів, але й від степових побратимів за Дешт-и-Кипчак: куманів, печенегів та кипчаків.
Якщо перед гунами вся торгова термінологія української мови була готського походження, то гуни додали до неї принаймні два нових слова: “терези” — синонім вагів, та — “чумак”.
Гунська епоха створила нашу сучасну козацьку культуру, та той, хто спостерігає сьогодні на фольклорному фестивалі кінного козака, — може бути певний, що це майже такі люди, в такій само одежі та з подібною зброєю, били римські легіони під Цезумором, ходили з великим Аттілою до Парижу та Риму, бо “для кінських ніг — не буває далеких доріг”.
Але змінюються люди, зношуються одежі. Головне, що полишили нам наші предки — є вічне та нетлінне. Це — трудолюбство та інтелігентність, толерантність та гуманність. Культ волі та людської гідності. Притаманність до представницької форми керування. Та, ясна річ, військова доблесть, Щоб відстоювати все це у хижому світі.
Багато зробив наш наслідний ворог на півночі, щоб розкласти, розпаскудити український нарід, позбавити його всього цього, уподобити собі. Багацько чого й досягнув, але… Подивимося, може ще й не все втрачене…
* * *Друга інтеграція каганату та його нова вершина — пов’язані з народом аварів. Сучасна німецька мова має два цікавих слова: Hunengrab та Hune. Перше визначає курган — “гунська могила”, але друге — дивно, не “Гуна”, як можна подумати, а — велетня. Перше — радше звичне, бо за “Еддою” готи та гуни, однаково, ховали своїх великих під курганами, але — звідки ж оте друге? Друге йде від часів, коли в Гунському каганаті робили погоди вже не гуни, але авари. Вони, на відміну від толерантних та схильних до спілкування гунів, були мовчазним та замкненим народом. Їх сусіди тюрки називали за це аварів “саклаб” — скритні, та з часом це слово, з легкої руки невігласних ромеїв, породило, здається, нову назву — “слов’яни”, котрої ромеї стали відносити до всіх мешканців України. Але, авари були ще й високі, що й породило слово Hune, тому що в Германії їх так само вважали гунами. І це не анекдот, бо чеське obr — велетень, — теж пішло від назви народу аварів.
Першим аварським каганом України став Боян (Щастивий, 558–602). Він не був українцем за народженням, хоч авари на той час давно жили на сході України. Він народився десь біля Балхашу, на другому кінці Дешт-и-Кипчак, але дивуватися цьому не треба. Адже, вона здавна була майже єдиним культурним простором. Це на ній, від Алтаю та по Карпати царював скитський “звіриний стиль”, одна з недосяжних вершин світового мистецтва. Це нею, до недавнього часу, ходили фольклорні казкові мотиви, яких можна зустріти як у мадярській Паннонії, так і в далекій Хакасії або Туві (див. Magyarra lett keleti nepek, під ред. В. Сомбаті та Д. Ласло, Будапешт, 1986). Саме там неподільно царювала велика кінна культура, котра від нас дісталася до Європи, а потім, через іспанських та англійських готів, — і Новому Світові. Це він, степ, нарешті, — приніс нам чи не з Далекого Сходу високу науку чергування голосних, шматочок якої наші попередники донесли до Еспанії у вигляді засобу вибору м’якого або твердого сполучника, як і до Англії — вибір артикля “а” або “ап”.