«Ось він — приклад релаксації напруженості, що виникла у стосунках між друзями, — думав Зорін. — І немає принципової різниці між нею і розтіканням з часом енергії по масиву».
За тиждень по тій розмові Колесников приніс план написання нової монографії, ключові положення якої базувалися б на істинах, що висвітилися під час їхніх суперечок.
— Володю, — сказав Зорін, повертаючи план, — давай спершу дисертацію доробляй, а вже тоді засядемо за монографію.
— Одне іншому не заважатиме, — відказав Колесников.
Проводжаючи поглядом постать свого учня, який прямував до дверей, Зорін подумав, що Володимир, крім здатності аналізувати, мав ще одну рису — ніколи не втрачати самоконтролю. Навіть тоді, коли на карту ставилась кар’єра. Він — Зорін — науковий керівник його кандидатської значно більше пережив, коли Вища атестаційна комісія визнала 1975 року недійсним захист його дисертації; його й Костянтина Софійського.[16] Для Зоріна то було не тільки моральним потрясінням; він «виклопотав» тоді першу в житті догану, а головне — був позбавлений аспірантури.
Йому, як науковому керівникові, «інкримінували» тотожність обох кандидатських. Насправді ж подібність дисертацій Софійського й Колесникова була тільки в описі умов шахтних робіт. У всьому ж іншому це були зовсім відмінні дослідження, яким можна було закинути хіба що те, що вони одна одну доповнювали. Але ж стараннями цих двох його аспірантів, як і двох десятків інших, половина з яких працювали над докторськими, вирішувались окремішні завдання великої проблеми, спрямованої на збереження життя людей.
Непорозуміння у Вищій атестаційній комісії, яка на той час перебувала в стадії реконструкції, згодом було залагоджено. Та ж сама ВАК десь за рік по тому затвердила Зоріна заступником голови Вченої ради з захистів дисертацій в Інституті геотехнічної механіки. А 1977 року ті ж самі роботи Софійського і Колесникова не просто були захищені, а й визнані як оригінальні і такі, що мають велике практичне застосування.
Рядок на скрижалі
На засіданні вченої ради директор Потураєв
спочатку привітав Зоріна з нагородженням його знаком «Шахтарська слава» другого ступеня. Але за що — не сказав. Члени ради, знаючи, що метод Зоріна добре зарекомендував себе на шахтах Донбасу, не сумнівались у справедливості винагороди і щиросердо аплодували. До того ж їм було відомо, що весь тягар по перевірці та впровадженню у виробництво лежав на ньому — «батькові» ідеї комбайнової проходки небезпечних за викидами місць.
Не знали вони лише одного, що тим знаком його нагороджено не за метод, який зберіг життя багатьом шахтарям і підвищив продуктивність видобутку вугілля, а за участь у проведенні підземного ядерного вибуху на шахті «Юнком». Знав про це тільки він — Зорін та найвище керівництво інституту.
Це був урочистий момент роботи вченої ради; за ним настав робочий — тривожний. Ішлося-бо про авторство у заявці на відкриття.
…— За правилами Комітету з винаходів та відкриттів, — казав тим часом головуючий, — кількість авторів не мусить перевищувати п’яти осіб. А в заявці тільки наших шестеро. І стільки ж з ленінградського Маркшейдерського… Ото ж залишитись мусять тільки ті, хто безпосередньо…
— А як визначити, хто безпосередній автор, а хто опосередкований, — подав голос заступник директора Полуянський.[17]
— Безпосередній це — перший, автор ідеї…
— Та ж ідеї в нас не патентуються, — озвався хтось із членів ради.
— Так, ідеї, не доведені теоретично і не перевірені на практиці, справді… Але ідеї, обгрунтовані й апробовані…
Озвався професор Забігайло:
— Я пропоную спершу визначити безпосереднього автора, а вже потім влаштовувати конкурс на ступінь участі. На мою думку таким є Зорін.
Потураєв схвально кивнув.
— Так, авжеж, — сказав. — Хто має щось проти Зоріна? — Він окинув поглядом зібрання. — Отже, немає. Хотів би нагадати, що своє пріоритетне право Андрій Микитович довів не тільки багатьма публікаціями, а також у монографії, де він один автор. Таким чином переходимо до інших претендентів. А це: Поляков, Абрамов, Полуянський, Дехтяр, Шевельов.
Підвівся колишній директор Поляков.
— Колеги, вважайте, що один з тієї команди вже випав, — сказав він. — Я знімаю своє прізвище. Знаєте, якщо бути чесними, то в заявці мусять бути тільки двоє — Зорін і Пєтухов[18] з Маркшейдерського інституту. Пєтухов відкрив закономірність руйнування вугільних пластів, Зорін — порід. Решта — учасники. А участь у експерименті ще не дає права на авторство.
— Ні, ну так теж не можна. Існує таке поняття, як честь мундира. Там, у Маркшейдерському, напевне ж, не залишать одного тільки Пєтухова. Треба, щоб наш інститут також був належно представлений. І не в меншості.— Потураєв мить поміркував; на обличчі в нього з’явилось щось схоже на винуватість. — Знаєте, може, я скажу щось не те. І я б цього не сказав, якби Микола Сергійович не зняв свого прізвища. А вони з Абрамовим в однаковій мірі сприяли… Я ж знаю. Федору Олексійовичу це вже не потрібне. Гадаю, ми цим не потьмаримо світлої пам’яті…
Тим часом у свідомості Зоріна спалахнув момент, як вони — Абрамов, Поляков, Дехтяр і він рвонули від комбайна, під фрезою якого почалася швидко руйнуватись порода. Це була мить жаху. Вони намагалися якомога хутчіше сховатися за рогом сусіднього штреку, до якого було метрів сто. Потім Поляков пожартує:
«А що, Федоре Олексійовичу, ми з тобою тепер можемо виходити на бігову доріжку?»
«Можемо, — скаже Абрамов. — І навіть де з ким позмагатись.»— Він натякав на Зоріна, у котрого був розряд з легкої атлетики.
Зорін підвівся.
— Я проти, — сказав. — Усе робилося з благословення і при підтримці Федора Олексійовича. Все трималося на його авторитеті.
— Але ж книжка ваша вийшла без Абрамова, — нагадав Потураєв. — А вся суть відкриття — там.
— Монографія вийшла, справді, без нього, але тому, що він сам не забажав бути співавтором. Вважав таке некоректним.
— Ось бачите. Якщо Абрамов відмовився від авторства у книзі, то він, я в цьому переконаний, відмовився б і від авторства у відкритті,— сказав Потураєв і перевів погляд на залу. — У кого які будуть міркування з цього приводу? — Він давав зрозуміти, що з Зоріним діалог вичерпано.
Ніхто не озвався.
— Гаразд, — знову Потураєв, — маємо виключити ще бодай одного. Тоді залишаться троє від нас.
Зорін розумів, що зараз говорив не відомий вчений, академік Потураєв, а директор інституту Потураєв і що відбувалася підміна пріоритету автора на пріоритет організації. У Потураєва-директора була своя правда, адже від підвищення іміджу ІГТМу виграють усі. Але така логіка була йому — Зоріну чужа. Та виступити й сказати про це він не наважився.
— Пропоную вам, друзі, — звернувся головуючий до Дегтяря та Шевельова, які сиділи поруч, — кожному прикинути, чи досить вашої участі у промисловому експерименті, аби претендувати на звання першовідкривача.
Настала пауза. Потураєв, що досі вів засідання стоячи, сів. Власне, тим він давав змогу присутнім обмінятись між собою думками. Пауза затягувалась. І тоді подав голос професор Забігайло:
— Валентине Микитовичу, — звернувся він до головуючого, — а, може, ми так зробимо: нехай Зорін і троє співавторів їдуть до Пєтухова і там разом з пєтуховськими доводять своє право? Бо може статися так, що ми відсіємо наших, котрі причетні до відкриття більше, ніж там, у Маркшейдерському.
Потураєв зрадів. Процедура вибору співавторів гнітила його. Він подивився вдячно на Забігайла. Його постать знову вивищилась над залом.
— Слушно. Дуже слушно Володимире Юхимовичу, — сказав він. — А то ми тут травмуватимемо наших, а там невідомо ще кому з їхніх віддадуть перевагу.
[16]
Софійський Костянтин Костянтинович — доктор технічних наук, завідуючий відділом ІГТМ НАН України, лауреат Державної премії України, спеціаліст в галузі боротьби з викидами вугілля й породи.
[17]
Полуянський Станіслав Антонович, — кандидат технічних наук, провідний науковий співробітник ІГТМ НАН України, спеціаліст в галузі гірничих порід.
Автор відкриття № 337 «Закономірність руйнування гірничих порід в підземних умовах».
[18]
Пєтухов Гнат Макарович — доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки Росії, лауреат Державної премії СРСР, завідуючий лабораторією Науково-дослідного інституту гірничої механіки та маркшейдерської справи; відомий вчений в галузі вугілля й породи.
Автор відкриття № 337 «Закономірність руйнування гірничих порід в підземних умовах».