Він спробував був іти сам, та раптом заточився. І тоді обійняв її; вона була нижча від нього.
Зробивши кілька кроків, Зорін відчув, немов би він — ні, його чоловіча сутність стала повертатись звідкись у власну домівку. Доти вона була розпорошена тривогою та страхом і перебувала десь поза його плоттю… Під накрохмаленою тканиною вгадувалося пружне молоде тіло жінки, на якому, крім халату, здавалося, не було нічого. «Так ось хто з’єднав дві половинки моєї сутності в одну! — майнула думка. — А життя таки має сенс!»
Зорін крадькома покосився на обличчя медсестри; їхні погляди зустрілись — вона також дивилась на нього; і на лиці в неї було більше лукавства, аніж співчуття. Він раптом усвідомив, що його рука лежить у неї на груді. Він випростався і вже пішов сам.
— Нам сюди, — мовила медсестра і повела його до чорного входу на подвір'я.
— А нащо сюди?
— Ну, в палату, де ви будете…
— Мені не казав Лоран Денисович, що я залишусь у вас.
— Мабуть, забув. Та це ж само собою…
Вони вийшли на подвір’я, де стояла машина швидкої допомоги, та попрямували до корпусу в глибині двору.
Дощечка на дверях повідомляла, що це було «Онкологічне відділення».
В Зоріна немо би влучила блискавка, але не з цього лагідного надвечірнього неба, а з того — паралельного виміру. Пробила невидимий бар’єр між світами та пришпилила його до хідника. На мить він здерев’янів.
— Я не піду туди, — сказав по хвилі. То був не його голос, а голос покійного батька: приглушений, в якому вгадувалася втома.
— Чому? — медсестра розуміла чому, але щось же треба було запитати.
— Не піду і край
Йому раптом вдарила думка, що якщо він переступить поріг того відділення, то вже звідти ніколи не повернеться. Ніби то були не двері палати, з якої більшість людей виходить видужаними, а двері моргу.
— Андрію Микитовичу… — долинув голос медсестри. — Що з вами?
На мить він усвідомив, що пухлина під оком, яку йому щойно видалили — ніякий то не наслідок контакту з поверхнево-активними речовинами, а наслідок Чорнобиля. Мікроскопічна радіоактивна часточка у вигляді аерозолю чи гідрозолю потрапила в кров, а там зачепилася за клітину шкіри на обличчі і спотворила ген.
— Е-ей! — медсестра взяла його за руку, притисла палець до пульсу. А Зоріну здалося, що то був потиск руки Президента Академії наук СРСР Александрова.
Він повернувся і, похитуючись, побрів до чорного входу, з якого вони щойно вийшли.
В кабінеті, крім Мунтяна, сидів також Лоран Денисович. В обох були похмурі обличчя.
— В чому справа? — запитав Лоран. — Чому ви не в палаті.
Він хоч і запитував у Зоріна, проте звертався до медсестри.
— Він відмовився туди йти, — відказала жінка.
— Гаразд, Варваро Федорівно, — озвався Мунтян. — Ми тут розберемось…
Коли за медсестрою зачинилися двері, Мунтян подивився на Зоріна довгим поглядом, очікуючи пояснення.
— Я поїду додому, — мовив Зорін.
Мунтян вийшов з-за столу, взяв його за руку і підвів до дзеркала біля дверей. На Зоріна дивилася людина у
вилинялій піжамі з геть обснованою бинтами головою, у світло-голубих очах якої закляк розпач.
— Зараз ви в полоні почуттів, навіяних вашою помисливістю, — сказав Мунтян. — А ось скоро минеться дія анестезії і з’явиться біль. Будь-якої миті вам може знадобитися допомога.
— І все ж… Видайте мені одяг.
— Та в нас і машини зараз немає, щоб одвезти… — подав голос Лоран Денисович.
— Я візьму таксі.
— Андрію Микитовичу, подивіться, на кого ви схожі,— Мунтян кивнув на дзеркало. — Я не про пов’язку і не про колір обличчя… З вами щось коїться. Неладне щось…
— Я у вас не залишусь, — знову сказав Зорін. Це вже був його голос.
— Гряде ніч — не найкращий час для хворого, — сказав Лоран. — Скоро закінчиться й дія анестезії. Ви залишитеся сам на сам з болем. Поміркуйте, Андрію Микитовичу…
— У мене донька — лікар.
— Послухай-но, — звернувся Мунтян до хірурга. — А й справді. Там буде кваліфікований нагляд. Гаразд… Але — одна умова: що півтори-дві години я мушу мати про вас інформацію. Дзвоніть — ви або Ольга, сюди, — він показав на телефон. — Тут обов’язково хтось буде.
Машина швидкої допомоги під'їхала до будинку вже в сутінках. На лавці біля входу не було нікого і він зайшов у під’їзд у супроводі медсестри непоміченим. Варвара дове-ла його до самих дверей, але зайти в квартиру відмовилась.
— Боюся, що буде ще нагода, — сказала з докором.
«Непогано б, але за інших обставин», — подумав він, вмикаючи в коридорі світло і дослухаючись, як віддаляються кроки жінки.
Тишу тормоснув телефонний дзвінок. Дзвонила Ольга.
— Тату, ти чого не обзиваєшся?
— Та тут одна справа… Треба було…
— Не вигадуй! Мені телефонував Мунтян. Я зараз під’їду. — Почулися короткі гудки.
Ось чого не хотів Зорін — хвилювати близьких. Мунтяну він сказав, що його догляне Ольна, а сам сподівався перетерпіти до ранку, а там викликати таксі та поїхати на перев’язку.
Тим часом права частина обличчя, що він її досі не відчував, починала «оживати». З болем Зорін чітко усвідомив, що він онкохворий і що перебування його в цьому світі залежить від того, на скільки «з запасом» видалено пухлину. Правда, залишилася ще надія, що аналіз покаже якусь форму доброякісного утворення. Але коли він надійде? Адже його роблять в іншому місті.
Зорін, котрий звик мати у всьому ясність, привчився розкладати все по поличках. «Якщо обійдеться, — міркував він, — то тут і думати немає про що. Якщо ж підозра лікарів підтвердиться, то виникне два варіанти: перший — Лоран, справді, почистив з запасом і метастазів не буде, і другий — якесь щупальце залишилося. Тоді — повторна операція».
Подумавши про нову операцію, він немов би увімкнув підсилювач болю.
«Ну, і останнє… Якщо воно все таки відбудеться…»— Зорін на мить відчув, що падає в прірву, а поряд з ним летіло все, що він зробив упродовж життя: методики із запобігання викидів на шахтах, десятки наукових статей, монографії, дві дисертації, відкриття — перше в історії гірничої науки. Все те летіло не у вигляді предметів, а у вигляді образів, кожен з яких не мав форми, але мав вагу. Воно оберталося довкола нього — падаючого, як його сателіти. Але то були дивні сателіти, яким не загрожувало зникнення після загибелі планети. Водночас летіло чимало й «смертного»: його ідеї та практичні наробки з медицини, які ще не мали «ваги», але значення яких уже оцінили провідні вчені-медики. Тепер він би вже не міг сказати, що йому було дорожче: зроблене ним у гірництві, а чи медичні здобутки. Бо в медицині його помічницями, а також співавторами ідей, були обидві дочки.
— Шкода буде, — сказав Зорін і здригнувся від свого голосу.
Десь другим планом промайнула думка, що життя людині дається не тільки на виконання якихось зобов'язань, а також заради самого ж таки життя. В пам'яті майнули лукаві прищурені очі медсестри…
Раптом різкий біль пронизав голову; його відчула кожна клітина тіла. У вилицю ніби влучила куля. Зорін встиг ще зробити крок до крісла і знепритомнів.
…Над ним схилилось обличчя молодої жінки — кругловидої, з чорними виразними очима; то були не очі, а два великих джерела відчаю. В руках вона тримала вже порожній шприц.
— Тату!.. Ти мене бачиш? Господи, що ж це таке!?
— Бачу. Зле мені стало. — Він ніби виправдовувався.
— Не хвилюйся, все буде добре. — Очі Ольги перестали струмувати відчаєм. На нього дивилася вже не донька, а лікар.
Як виявилося, Ольга,[35] відімкнувши двері своїм ключем і побачивши його з забинтованою головою непритомного в кріслі, мало не зомліла. Вона принесла з собою цілий пакет з медикаментами…
Вже по тому, коли він отямився, вона потелефонувала Мунтяну і вони довго про щось балакали. Він чув тільки уривки фраз, що долинали з кухні.
І тут до нього, немов би з того — другого буття, прийшла думка: «Немає нічого такого поганого, що б на добре не вийшло». Він згадав, як 1988 року знайома лікарка-стоматолог, готуючи йому зуб для пломбування, захопившись розмовою, проникла свердлом в гайморову порожнину. З’ясувалося це вже тоді, коли було зроблено рентген запломбованого зуба. Потім на його запитання, чим це загрожує, вона сказала, що оскільки пломби не бактерицидні, то скоріше за все — гайморитом.
[35]
Дніпрова Ольга Андріївна — кандидат медичних наук, спеціаліст в галузі урології.
Автор відкриттів № 42 «Закономірність зміни в’язкості гелеподібної жовчі ссавців під дією ультразвуку» та № 75 «Властивість бішофіту пригнічувати ріст і розмноження патогенних та умовно-патогенних мікроорганізмів».