— Я не зміг виїхати з Криму, — відказав учений.
— То ваші подробиці. Вас відсторонено…
— Послухайте, та я ж не відпочивав. Я брав участь у Всесоюзній школі з деформування дефективних середовищ та викидів вугілля.
— Ну, то й що? Вам чітко було наказано з’явитись тринадцятого.
— Але ж моя група і мій керівник Абрамов тут… Вони мене введуть у курс справи.
— Вони вас не введуть. Тому, що ви вже не є учасником. — Чоловік не приховував зневаги. — Чи брали ви участь у роботі школи деформування дефективних середовищ чи в семінарі на тему: вплив духових інструментів на духовний вигляд духовенства, нас це не обходить.
По тих словах двоє чоловіків у спортивних одностроях, що стояли за спиною в голови Комісії, посміхнулися.
— До речі, цією школою керував академік Християнович, Герой соціалістичнох праці, один із творців теорії аеродинаміки снарядів для «катюш» і надзвукових літаків.
— Ну, то й що? — повторив своє запитання голова Комісії, але вже не так жорстко.
— А я в нього був заступником з проблеми викидів.
— Це не міняє справи. Ви порушили дисципліну.
Раптом Зоріну спало на думку, що, крім світу, де він досі перебував, — світу відкритих причин і відкритих наслідків, світу логіки, є ще один — світ, де виконується накреслення — жорстий, бездушний. І тут не має значення, хто ти — простий виконавець чи творець накреслення, як і не мають значення обставини, за яких накреслення виконуються.
Голова Комісії склав документи в стосик і посунув на край столу.
— Все, — сказав він. — Ви вільні.
— Гаразд, — відповів Зорін, ховаючи документи в портфель. — Тоді я заберу і своїх людей.
— Де бути вашим підлеглим, вирішуватимуть інші,— незворушно мовив голова Комісії.
— Це ми ще побачимо, — спалахнув гнівом Зорін і попрямував до дверей.
«А хай би тебе чорти лигнули! — лайнувся він подумки, вийшовши на вулицю. — Розмовляв зі мною, ніби я найпослідущий із його підлеглих. Та чхати мені на тебе і твій сатанинський експеримент!» Раптом він піймався на думці, що не знає, кого ганить. Адже той, що представився головою, не назвав ні прізвища, ні імені, ні відомства, до якого належав. І найдивовижніше, він немов би не мав обличчя. Скільки не намагався уявити його собі Зорін, але так і не зміг; знав тільки, що це чоловік середнього віку.
Той, що сидів біля столу, і двоє в тренувальних костюмах були, з усього, видимими деталями таємничої грізної машини, яка викотилася колись із кабінету Лаврентія Берії. А Зорін, народись він років на двадцять раніше, був би інтелектуальним рабом і працював би не в Академії наук України, а за колючим дротом у шарашці. «Так ось звідки цей тон!»
Добираючись від будинку, збудованого заздалегідь спеціально для керівництва експерименту, до готелю, Зорін не раз згадував шахтаря — попутника з Криму про загазованість Єнакієвого. В самому центрі повітря складало гаспидський коктейль із газів коксохіму, металургійного заводу і ще дідько зна чого. Після п’янкого повітря Алушти, де проходила школа Християновича,[5] він мало не умлівав від браку кисню. Втім, для місцевих це, здавалося, було нормальним середовищем. Йшло на вісімнадцяту годину, коли поспішають з роботи додому; лиця людей виказували повсякденний клопіт. На заклеєні навхрест вікна ніхто не звертав уваги. В гущі тієї буденності Зорін зайшов у гастроном, аби купити щось на вечерю, і вже в черзі за ковбасою відчув, як покидає його злість на голову Комісії, а натомість вселяється почуття провини перед Федором Олексійовичем Абрамовим, якого він по суті підставив. Він, Зорін, і його четверо колег три місяці готували і встановлювали тензодатчики на різних відстанях від місця майбутнього вибуху, які точно зафіксують напружений стан масиву. Вони — підопічні Абрамова були прикладом для киян, котрі встановлювали температурні датчики, і для москвичів з Інституту гірничої справи ім. О.О.Скочинського, що відповідали за газові прилади. Ніхто не підвів, тільки він.
Заходячи до голови Комісії, він так не хвилювався, як перед дверима номера, де оселився Абрамов. На стукіт не відповіли, кімнату було замкнено. Тоді Зорін опустився на перший поверх до адміністратора і та сказала, що ключі від номера Абрамова у неї в шухлядці.
Не виявилося в готелі і чотирьох його молодших колег. Ключ від заброньованого на його ім’я номера йому видали.
Тільки побачивши охайно застелене ліжко, Зорін відчув, як стомився. В поїзді він спав десь дві-три години.
Та найбільше енергії втратив під час розмови з головою Комісії. Після виходу з того будинку у нього було таке відчуття ніби в його людську сутність хтось всадив шприц з товстою голкою та витяг звідти всю енергію. Щось подібне він відчував колись після здачі чотирьохсот грамів крові.
…Його в гурті двох десятків дорослих і дітей виганяли з підвалу залізничної станції. У променях вечірнього сонця було видно школу віддалік, а вздовж її стіни вишикувались люди під прицілами німецьких автоматників, що стояли на двох танках. Пролунали черги, і люди почали падати. Андрій і чотири його сестрички притислись до матері. До школи під’їхала чорна легкова машина. З неї вийшов офіцер, і розстріл припинився. Із тих, кого розстрілювали, живих залишилося п’ять-шість чоловік. Ревнули двигунами танки і, розвернувшись, під'їхали до гурту тих, кого вигнали з погреба. Автоматники на броні приготувались, але не стріляли — очікували офіцера. А той, під’їхавши та оглянувши людей, сказав:
— Цивіль. Ніхт шісен.
І тут з гурту вибіг якийсь старий і кинувся тікати. Він встиг перескочити через колючий дріт, перебігти залізничні колії, та автоматна черга наздогнала його. Старий упав біля водокачки. Він — Андрій також кинувся втікати, але зачепився ногою об колючий дріт і впав на колію. Автоматна черга, що пролунала вслід, на якусь мить запізнилась. Він устиг побачити, як сипнули іскри від куль, що влучили в рейку, і знепритомнів.
А коли отямився, то побачив мамине обличчя, на якому з'явилась раптом невимовна радість. Адже вона була впевнена, що його вбито. Разом з появою свідомості прийшло й розуміння того, що сталось.
Вони мешкали в селищі Зайцеве Дніпропетровської області, що прилягало до залізничної станції. В 1943 році станцію і селище захопили партизани. Але того ж дня з’явились німецькі танки і зав'язався бій, який під вечір закінчився перемогою німців. Фашисти перестріляли практично всіх мешканців села. А тих, хто зостались, вишикували вздовж школи…
Водночас із усвідомленням ситуації Андрій відчув сильний біль у нозі. Зачепившись за колючий дріт, він глибоко роздер ногу. Власне, це поранення й було ціною за те, що він зостався жити. Тим часом мама, відірвавши смужку від спідниці, перев’язала рану.
Йшов дощ, була осінь, і йому — дев’ятирічному хлопчикові довелося шкандибати босоніж по холодній грязюці три кілометри до селища — йому, мамі і чотирьом сестрам. Він стримувався, щоб не плакати від болю, час від часу торкався рани рукою і йому ставало легше. Раптом дощової осінньої ночі засвітило сонце, щось клацнуло…
Яскраво світила лампочка. Поряд з ліжком стояли Федір Олексійович і Докукін, а він — Зорін стогнав, погладжуючи рукою шрам на нозі.
— З вами все гаразд? — заклопотано запитав Абрамов.
— Дитинство приснилось.
Він лежав у самих тільки трусах, не вкритий. На столі залишились недоїдена булочка і шматок ковбаси. Зорін не пам’ятав, як він їв і як потім ліг. Цей момент випав з пам’яті. За вікном була ніч.
— Що, Федоре Олексійовичу, збирати манатки? — запитав він, одягаючись. — Розумієте, не мав змоги…
— Не треба пояснювати, Андрію, — зупинив його Абрамов. — Тепер слід думати над тим, як виправити ситуацію.
— Але ж мене відсторонено.
— Ти там з ними не дуже чемно… — озвався Докукін.
— Та він мене принижував!
— А ти знаєш, що то за один? — знову Докукін.
— Назвався головою Державної комісії і все…
— Генерал. А ті двоє — майор і капітан КДБ.
— Ну, то й що? — Зорін відчув у своїх словах такі ж самі нотки, що і в голови Комісії.— У генерала що, немає ні прізвища, ні імені?
[5]
Християнович Сергій Олексійович — академік Академії наук СРСР, Герой соціалістичної праці, п’ятиразовий лауреат Державної премії; видатний вчений в галузі газової динаміки літакобудування, механіки суцільних середовищ; один з творців снарядів для «катюш».