Тим часом поїзд мчав без жодної зупинки вже кілька годин. Хтось немов би став прочиняти двері в інший світ та впускати туди Зоріна. Але тільки на мить, бо щораз спрацьовував «вахтер» і він знову опинявся на полиці в вагоні. Той «вахтер» стояв на чатах на випадок, якби бандити надумали помститись. Він не виключав того, що вони не зійшли разом зі своїми на станції Лихій. Зрештою сон таки здолав.
Між двома вимірами
На Волгоградський вокзал поїзд прибув близько десятої ранку. Вони стояли біля вагону, з якого щойно вийшли, коли до них підійшов чоловік середніх літ, трохи вищий і справніший від Зоріна, в простенькій білій безрукавці і сірих штанях.
— Ви з Дніпропетровська? — запитав він. Почувши ствердну відповідь, подав руку.
…Спасов Олександр Олексійович[40] — завідуючий кафедрою фармакології Волгоградського медичного інституту виявився людиною гостинною. Спочатку він повів їх у готель, що знаходився за двісті метрів од вокзалу, де на них чекали два одномісних номери. Завваживши, що Колесникова розглядає з вікна свого житла будинок універмагу на протилежному боці вулиці, Спасов сказав:
— Це не просто універмаг. З його підвалу вийшов колись фельдмаршал Паулюс, щоб здатися в полон. Навіть картина є така… Тільки на полотні — універмаг в руїнах. — Він глянув на годинник. — На жаль, мушу вже йти. Сьогодні відпочиньте, познайомтеся з містом, а завтра вранці я по вас заїду.
Колесникова відмовилася від прогулянки.
— Треба обміркувати, про що завтра казатиму, — мовила вона, поклавши руку на папери, що були розкладені на столі. — Незнайомі люди, до того ж фармакологи…
— Подумайте, подумайте, — посміхнувся Зорін, виходячи з її номера.
Будинки волгоградських вулиць мало чим відрізнялися від дніпропетровських чи донецьких, зведених після війни. І все ж це була чужина. Зорін почувався тут так само, як колись в Індії чи Німеччині. А, може, таке враження в нього виникало через те, що вже не було Радянського Союзу і він приїхав в іншу державу?
Волга, як і Дніпро в Дніпропетровську, протікає через центр міста. На березі, неподалік від готелю, де вони оселились, розкинувся великий базар. На землі ворушилися велетенські, в півтора метра, соми і щуки. Були тут овочі і фрукти, привезені з азіатських республік. Торжище однаково нагадувало слав’янський ринок і східний рабат.
Віддалік починалися сходи, що вели до меморіалу перемоги, який вінчала велетенська постать з мечем. На мить Зоріну здалося, що постать на Мамаєвому кургані похилена. Як з'ясувалося потім, пам’ятник, справді, дав усадку, про що свідчили заміри, зроблені з допомогою теодоліту.
Раптом Зоріну спало на думку, що все, що він бачив, не справляло враження, бо другим планом він займався тим самим, що й Колесникова. Як поставляться фармакологи до того, що він, гірник, втрутився в їхню сферу?
«Найнесподіваніше відкриття з’являється на стиках наук, — відповідав він уявному опоненту. — Це банальність, але це так».
«Дивлячись яких наук, — заперечував уявний опонент. — Геології та хімії — так, гірничої науки та фізики й математики також не викликає заперечення. А от гірничої науки й медицини… Щось воно не стикується».
«Справа не лише в синтезі різних знань, а в синтезі логік. Жорстка логіка людини технічних знань перенесена в медицину, дає несподіваний ефект».
…Спасов заїхав по них о дев’ятій ранку.
— Я призначив на сьогодні засідання кафедри, — сказав він уже в машині.
По дорозі час від часу звертав їхню увагу на якийсь будинок чи сквер, пов’язаний з битвою. Власне, то було тільки місце і пам’ять про подію, бо споруда стояла інша, побудована вже пізніше. Так вони проїхали повз дім Павлова.
Зорін завважив, що Спасов жодного разу, ні тоді, коли їх зустрів, ні тепер, не прохопився й словом про те, заради чого вони приїхали. Поводився як гостинний господар і тільки. Помітила це й Колесникова, бо обличчя її стало заклопотаним. А, може, вона, аспірантка, побоювалася зустрічі з авторитетами?
На кафедрі зібралося чоловік із двадцять — переважно жінки.
— Назвемо це наше зібрання міжнародним симпозіумом, — почав Спасов з доброзичливою іронією. — Люди, які до нас приїхали, знають про діяльність нашого колективу з публікацій. Дещо відомо й нам про їхні здобутки. — Спасов показав ксерокопії, що йому дав Зорін. — Це авторські свідоцтва на застосування бішофіту в стоматології та кардіології. Щоправда, я довідався про них з повідомлень у Реферативному журналі. Чи цікаво буде нам — тим, хто розробляє нові форми препаратів на основі бішофіту, послухати колег з Дніпропетровська? Гадаю, цікаво.
Зорін звернув увагу, що меблі в кабінеті були сучасного виготовлення, а не такі, як у Маркшейдерському інституті у Пєтухова. Там вчувалася вічність, тут — тимчасовість. Там за кожним предметом, будь то люстра під стелею чи крісло, тягнувся довгий шлейф у минуле; тут бачився лише сьогоднішній день.
— …Але перед тим, як запросити їх до слова, мабуть, вам буде корисно знати, що Лариса Дмитрівна Колесникова — кардіолог, аспірантка відомого вам професора Дзяка, а Андрій Микитович Зорін — гірник… — Поміж учасників зібрання прокотилося пожвавлення. — Хе-хе… Це справді, теє… Так от, він доктор наук, професор, очолює відділ в Інституті геотехнічної механіки Академії наук України.
Пожвавлення вщухло. Кожен, мабуть, осмислював почуте.
— Яке він має відношення до медицини? — провадив Спасов. — А яке мав відношення Ломоносов до відливання кольорового скла? Творчіть, друзі мої!
Зорін з подивом покосився на Колесникову, мовляв, звідки йому відомі такі деталі?
— …Якщо вона є, то вона дасть про себе знати, чим би людна не займалась. До речі, Андрій Микитович — автор двох відкриттів у галузі гірничої науки. Що це таке, гадаю, вам — ученим пояснювати не варто. Скажу тільки, що в нас у Волгограді немає жодного автора відкриття. Подія це епохальна. А вже коли відкриття перше… Ну, до нього в гірничій науці, за всю її історію, ніхто не отримав диплому першовідкривача. Андрій Микитович перший. — Раптом Спасов подивився на Зоріна, що сидів поряд зі столом, сказав з усміхом — Ну, як я вас, Андрію Микитовичу, висвітив? Га?
— Звідки вам про все це відомо?! — щиро здивувався Зорін.
Спасов лукаво посміхнувся.
— Від Дзяка. Він дзвонив, цікавився, чи ви прибули… А зараз, Андрію Микитовичу…
Співробітники сиділи по периметру просторого кабінету; на декому з них були халати. Це перше, що помітив Зорін, підвівшись. Ні віку, ні кольору волосся, ні навіть статі він спершу не бачив, а тільки відчував на собі погляд багатоокої істоти. Ця істота доскіпливо вивчала його. Одна пара очей прикидала постать і зріст, друга обличчя, третя оглядала червону пляму під оком, четверта оцінювала одяг (добре, що Зорін встиг його випрасувати в готелі). Йому здалося навіть, що одна з пар очей помітила під його сорочкою пластир, що заклеював поранення. Колись йому траплялося вже бути в такому стані — в кабінеті Наяшкова. А тільки тоді багато очей членів комісії злилися в одну пару з гіпнотизуючим поглядом, що попервах геть збив його з пантелику. Він став самим собою тільки завваживши усміхнене обличчя свого колеги Пєтухова. І тут, щойно він спинив погляд на Колесниковій, як наслання, а чи стан прострації зникли.
— Справа не в бішофіті,— нарешті увірвав паузу Зорін, — а в магнії, що його містить цей мінерал. Американці підрахували, що за кілька десятиліть у них від браку магнію померло більше людей, ніж загинуло у війнах, включаючи й в’єтнамську. Застосувати бішофіт для лікування гіпертонії нас навели на думку дослідження москвичів, які для тієї ж мети синтезували речовину, що містила магній… Ну, думка виникла не на пустому місці. До того ми вивчали вплив бішофіту на твердість стоматологічного цементу, а головне його бактерицидні властивості. Ця робота зареєстрована як винахід і вам про неї відомо. Не критимусь — мною рухав не самий лише дослідницький рефлекс, а й, так би мовити, шкурні інтереси. Колись під час одного нещасного випадку в шахті я нажив собі гіпертонію. Професор Дзяк мене поставив на ноги. Але тиск нема-нема та й підскакував. Отоді я й почав серйозно вивчати медичну літературу. Благо, обидві мої доньки — медики. Ну, звісно, перші досліди — на собі.
[40]
Спасов Олександр Олексійович — доктор медичних наук, проректор Волгоградського медичного інституту, завідуючий кафедрою фармакології, відомий вчений в галузі фармакології.
Автор відкриття № 75 «Властивість бішофіту пригнічувати ріст і розмноження патогенних та умовно-патогенних мікроорганізмів».