У Залізничній лікарні нарешті взяли трубку. По хвилі почувся Ларисин голос. Вислухавши Зоріна, вона сказала:
— АндріюМикитовичу, він нас підставив.
— Авжеж… То як нам бути? Георгія Вікторовича повідомимо?
— Давайте з цим потерпимо… Спробуємо ще один цикл.
Домовились зустрітись на квартирі у хворого.
Зорін дивився у простір кабінету, де ще недавно було людно й гомінко. Це сюди колись привів повнуватого чоловіка з характерним для гіпертоніка кольором обличчя один колега-гірник.
— Скажу вам прямо, Андрію Микитовичу, — сказав після знайомства той чоловік. — Я в це не вірю. Але оскільки мені вже нічого не допомагає, то чом би й не спробувати. Гірше навряд чи буде, адже прямо в кров ви нічого не вводите. І ще одне — у стаціонар я не ляжу.
…Професор Дзяк був не проти того, аби лікувати хворого, але, довідавшись про його намір не лягати в лікарню, спохмурнів.
— Андрію Микитовичу, це ризик. Сьогодні ми його пролікуємо, а завтра він десь зайву чарку… Я знаю сучасних керівників. У них напружена робота перемежовується нервовими зривами і бенкетами.
Колесникова, котра була при тій розмові, зауважила:
— Та гірше не буде.
— Від нашого лікування, справді, гірше не стане. Але якщо йому нічого вже не допоможе, то лихо, якщо таке станеться, спишуть на наш метод. А це значить буде покладено хрест на відкритті, до якого ми йшли довгих десять років.
Дзяк казав правду, але Зоріну хотілося допомогти людині, а водночас ще раз переконатися в дієвості методу. Прагнула перевірки й Колесникова, в дисертації якої бішофітний метод займав чільне місце.
Вони не переконували Дзяка; просто сиділи в його кабінеті, кожен обмірковував ситуацію.
— А-а, Бог з ним — спробуємо, — сказав Дзяк. — Але перед тим його слід добре обстежити.
Як з’ясувалося, стан хворого був критичний. На електро- і ехокардіограмах читалися не тільки ознаки гіпертонії, а також ішемічної хвороби серця, перенесеного інфаркту міокарда, про які директор і не здогадувався.
Ознайомившись з усім тим, Дзяк тоді сказав:
— Ми свідомо підставляємо себе. Ви тільки подивіться: у нього знижена скорочувальна функція лівого шлуночка серця, явне перевантаження порожнин серця… З таким букетом болячок потрібне серйозне стаціонарне лікування. Але оскільки ми втягли хворого в обстеження, тобто сказали «А», то треба вже казати й «Б».
На мить Зорін пригадав запитання Спасова:
«Як ви вважаєте, що треба вченому, аби зробити відкриття?»
«Перш за все не підставити себе». — відказав він подумки уявному колезі з Волгограда.
Тепер, коли їхню заявку на відкриття невідомих властивостей бішофіту Комітет розіслав ученим усього світу і очікує відгуків, вони, автори, йдуть на ризиковану авантюру. І справа була не так в особистому ризику, як в опороченні ідеї ефективного і безболісного методу лікування.
Зорін очікував Колесникову біля під’їзду будинку, в якому мешкав директор.
Вона приїхала на машині швидкої допомоги. Була в білому халаті і привезла прилад для електрофорезу.
Двері відчинила дружина хворого; на обличчі її вгадувалася погано прихована тривога і, може, Зоріну те тільки здалося, почуття провини. В не надто дорого, як для директора, мебльованій оселі пахло ліками і страхом. З блідого, в червоних судинах обличчя, а також приреченості в погляді хворого, можна було здогадатись, що ця ніч була для нього критичною.
Після привітання директор почав оповідати про те, що сталося, але Зорін урвав:
— Не треба, бо слідом за згадкою може прийти й стан, у якому ви побували.
Тим часом Колесникова заходилася міряти тиск.
— Сто вісімдесят на сто двадцять, — сказала по часі.— Ті самі числа, що були й до лікування. — Вона уважно подивилася в обличчя хворого, додала — Крім магнію, вам потрібен бром, щоб зняти нервове напруження.
— Коліть що хочете, аби тільки збити цей клятий тиск.
— Колоти нічого не будемо і пити вам нічого не треба. Все це потрапить в організм з допомогою того ж електрофорезу, тобто через шкіру.
— Лягайте на спину, — сказав Зорін, встановлюючи на стільці прилад. — Щоб вам було зрозуміло, про що йдеться… Того разу ми змочували розчином бішофіту тільки один електрод і в тіло проникали іони магнію — ну, вони мають позитивний заряд. Тепер змочимо також другий електрод, а відтак у тіло проникатимуть компоненти бішофіту, що мають від’ємний заряд, а саме іони брому, йоду, хлору.
Директорові після першого сеансу краще не стало, але коли вони його вже покидали, в очах його світилась надія. Просвітліло й обличчя його дружини.
Дзвінок був міжміський — Зорін здогадався з коротких пауз між сигналами.
— Андрія Микитовича можна? — почув він чоловічий голос.
— Це я.
— Потоцький турбує з Комітету…
— О-о! Я вас вітаю, Володимире Вікторовичу…
— Доброго дня. Буду лаконічним, бо тепер дорого коштують міжнародні переговори. Відгуки на вашу заявку нарешті надійшли. Не всі, звісно, але в такій кількості, що експерти розглядатимуть. Найближчим часом очікуємо ще три з московських медичних інститутів. Одразу після цього збереться комісія. Не виключено, що виникнуть запитання і вам доведеться приїхати. Майте це на увазі, коли плануватимете час на найближчі три-чотири тижні. Я дам вам знати за тиждень по телефону або телеграмою… Ви все зрозуміли, Андрію Микитовичу?
— Все.
— Тоді моє вам шанування. — Почувши у відповідь «До побачення», Потоцький поклав трубку.
На мить Зорін відчув себе на останньому — десятому майданчику між маршами, східцями яких були дні, місяці й роки. Ті височезні в десять років сходи ніщо не підтримувало; вони могли завалитися будь-якої миті та поховати під собою найдорожче — ідею, з якою були пов'язані не тільки надії на майбутнє його та його дочок, а й борг. Його борг, про який ніхто не знав, але який сидів у свідомості від 1979 року. Частину його він уже спокутував онкохворобою, якої, на щастя, позбувся. Але сплатою основної частини боргу було б визнання їхнього відкриття, а відтак оприлюднення перед усім світом дивовижних властивостей бішофіту, зокрема й підвищення імунітету. В післячорнобильський час це врятувало б життя сотням тисяч людей.
Якщо ще недавно Зорін подумки квапив Потоцького, квапив Комітет з відкриттів, то тепер, коли пацієнт, якого вони згодилися лікувати, перебував у критичному стані, він молив Бога, аби там не поспішали… Незначне зниження тиску в директора НДІ почалося тільки після четвертого сеансу електрофорезу. Тим часом дехто з зацікавлених осіб уже довідався про те, що сталось, і намагався вивідати про хід лікування.
— І все ж відкриття є,— сказав він уголос.
Дзвінок Потоцького означав, що переважна більшість відгуків була схвальною. Інакше той просто не озвався б, а надіслав би негативне рішення комісії, та й по всьому.
«Цікаво, чи надійшов відгук з Ліону?»— майнула думка.
Перевірка бішофіту у Франції почалася з пригоди. Доцент медичного інституту Коваль,[41] котра відбувала до Ліону на стажування, за наполяганням Зоріна й Колесникової, взяла з собою пакетик порошку бішофіту, аби там провести дослідження його імунних властивостей. Та в аеропорту французькі митники заарештували багаж, запідозривши Коваль в провезенні наркотиків. Цілу добу з’ясовували, що й до чого. Зрештою все закінчилося благополучно — допомогли колеги-медики з Ліону та знання Коваль французької. Правда, вона згадувала Зоріна й Колесникову «не злим, тихим словом».
Протягом півроку вчена з України разом з французькими професорами на новітньому науковому обладнанні вивчала властивості бішофіту і встановила, що водний його розчин активізує клітини імунної системи, тобто підвищує імунітет людини.
Незадовго до того професор Спасов також довів здатність бішофіту підвищувати імунну систему тварин.
До 1979 року Зорін не надто замислювався над відповідальністю вченого за свої наукові розробки. З вересня ж 79-го в його свідомість оселився хтось, хто фіксував та накопичував факти ядерних експериментів над людьми. А вже після Чорнобиля той хтось завів кримінальну справу — не на нього, не на виконавців експерименту, а на систему, в якій таке стало можливим. У тій справі йому, Зоріну, поки що відводилася роль свідка, з мовчазної згоди якого було закладено міну уповільненої дії під шахтарський регіон.
[41]
Коваль Олена Акиндінівна — доктор медичних наук, спеціаліст в галузі кардіології та імунології.
Автор відкриття № 75 «Властивість бішофіту пригнічувати ріст і розмноження патогенних та умовно-патогенних мікроорганізмів».