Зорін понад усе любив гори. За десять днів відпустки в Ялті він уже встиг піднятись на Чатир-Даг та Ай-Петрі. Йому ці сходження були потрібні не для того, аби довести щось самому собі, а щоб відчути себе часточкою природи, окинути поглядом з висоти смарагдове безмежжя моря, рожеві латки граніту в обрамленні лісу, почути дзюркотіння джерел та напитися з них. Ну, й звісно, спочити в затінку, вдихаючи пахощі лаванди, в колі таких самих безтурботних відпустників, як і він.
Бажаючих здійснити сходження або поблукати в передгір’ї збиралося десь з півтора десятка і щораз поміж них була невисока жінка років тридцяти п’яти. І щораз вона опинялася поблизу Зоріна, ненав’язливо й тактовно виявляючи йому знаки уваги.
Перша іскра приязні пробігла поміж ними на верховині Ай-Петрі, коли вони йшли альпійськими луками в хмарах. Дивовижне, ні з чим не зрівняне поєднання відчуття твердого грунту під ногами і свіжої вогкості хмар, що їх вітер приганяв з-над моря. Вони прокочувалися по траві й кущах, зоставляючи на них шмаття білої пари.
В одну з таких митей, коли група йшла в густому тумані хмар і коли постаті людей уже за кілька кроків розпливались і нагадували привидів, Зорін відчув, як його руки торкнулася тепла рука жінки. Він стис ту руку, і вони так ішли, аж поки не розвиднилось. За тим жінка вивільнила руку. Зближення їхнього ніхто не помітив, але воно вже сталося. Це тоді майнула думка, що попереду він мав ще два тижні відпустки і що вони обіцяли бути приємними. Він також подумав, що цю жінку доля подарувала йому як винагороду за минулі поневіряння, постійний ризик.
Зморена група обідала в ресторані «Ай-Петрі», що його було споруджено в найвищому місці гори. І знову вони сиділи поруч. Жінку звали Ліза, вона приїхала в Крим на відпочинок з Харкова.
Та не сталося так, як гадалося.
Того ж вечора, уже в будинку відпочинку, його телеграмою викликали в Москву на Президію Академії Наук. Тоді ж він замовив квиток на літак і виїхав до Сімферополя, в аеропорт. Це вже був другий випадок, коли йому псували відпустку.
«Третього не буде, — пообіцяв собі Зорін. — Наступного року ніхто не знатиме, де я проведу свій літній відпочинок.»
Коли він з’явився в готелі Академії наук, де йому було заброньовано номер, на нього вже очікували директор Інституту геотехнічної механіки Потураєв,[8] завідуючий відділом Абрамов і професор Забігайло.[9] Йому пояснили, що розглядатиметься проблема викидів.
Це було в червні 1980 року. Москва готувалася до Олімпійських ігор. Вулицями блукало безліч іноземців в національному вбранні.
…У залі сиділи члени Президії: академіки Веліхов,[10] Християнович, Ішлінський[11] та інші — близько двадцяти п’яти осіб. Вів засідання Президент АН СРСР, академік Александров.[12]
Першим виступив Християнович, за ним — директор Інституту гірничої справи ім. О.О.Скочинського Докукін.
Темою виступу Докукіна був підземний атомний вибух в Єнакієвому. Відтоді минуло дев’ять місяців і вже можна було говорити про наслідки експерименту «Кліваж».
Олександр Вікторович почав бадьоро, та коли мова дійшла до впливу вибуху на знешкодження вибухонебезпечних зон в масиві, він став стриманішим. Свій виступ він закінчив тим, що, мовляв, рано ще казати про ефективність впливу підземного вибуху на викидобезпечність регіону, і що це справа перспективи.
Тим часом вони четверо з Дніпропетровська сиділи поруч і ніяк не могли вирішити, кому виступати. Потураєв сказав: «Я погано знаю проблему»; Абрамов — «Мені важко за віком»; Забігайло: «Я — геолог, а тут гірницькі справи».
Тим часом Александров звернувся до зали:
— Хто ще буде виступати?
Запанувала мовчанка.
— То що, немає бажаючих?
Тоді озвався Потураєв:
— Зорін буде виступати.
Від несподіванки Андрій на мить заціпенів, а тоді вийшов на трибуну. Александров нагадав, що на виступ відведено двадцять хвилин.
Зорін доповідав п’ятнадцять. Присутнім це сподобалось. Дехто навіть глянув на годинник і схвально усміхнувся
За багато років Зорін навчився у своїх виступах доводити однаково аргументовно як ефективність, так і новизну свого методу. Причому новизну, пріоритет подавав не «в лоба», а на прикладах, порівняннях. Тут, на Президії АН СРСР його експромт перевершив усе, що він казав доти. Йому навіть здалося на мить, що то не він, а хтось інший за нього говорив.
Найбільше запитань поставив сам Александров. Чотири стосувалися суті методу комбайнової проходки в небезпечних за викидами зонах. Зорін детально і водночас лаконічно відповів.
Тоді Александров мовив:
— Ось щойно перед вами Олександр Вікторович Докукін казав, що викиди можна нейтралізувати підземним атомним вибухом. Як це можна пов’язати? І що краще?
На мить Зорін розгубився. Сказати, що ядерний вибух нічого не дав для розрядки напруженого стану регіону — відкрито суперечити Докукіну, над яким стояв чи не сам Олександров. Якщо ж підтвердити думку Докукіна про перспективність підземних ядерних вибухів у вугільних басейнах — злукавити, ні — зпадлючити.
— Бачите… Ядерний вибух — захід регіональний. До того ж дія його поширюється на десятки, ну сотні метрів. Принаймні до цього часу викиди зафіксовані на відстані сто п'ятдесят метрів від епіцентру.
— Ото такий малий радіус дії? — мовив Александров, тамуючи розчарування.
Озвався Ішлінський:
— У мене є запитання. Сто п’ятдесят метрів — це зона розрядки напруженого стану масиву після вибуху?
— Ні. Зону ще не окреслено. Сто п’ятдесят метрів це та найближча відстань, на яку спромоглися підійти до епіцентру гірники. Я не переконаний, що з наближенням до тієї капсули не може статися гіршого.
Християнович, який сидів за першим столом, підбадьорливо йому посміхнувся, мовляв, «молодчага». Ця підтримка надала Зоріну сміливості і він сказав:
— Спосіб, про який я доповідав, виключає взагалі будь-який вибух як фактор, що провокує викиди. Він дає можливість керувати процесом розвантаження та дегазації масиву, що при вибуху зробити неможливо.
Далі були запитання від Веліхова та інших членів Президії, яких Зорін не знав. І всі вони стосувалися перевірки й надійності способу. Тут уже він грав козирними картами: посилався на численні промислові перевірки, на впровадження способу на шахтах Донбасу.
Коли вже він відповів на всі запитання, Александров звернувся до академіка Мельникова,[13] що відповідав за гірничу промисловість.
— Звідки Зорін?
— З Інституту геотехнічної механіки, — відказав той.
— Хто директор?
— Академік Потураєв.
— Український академік… — наголосив Александров, нагадуючи тим, що є різниця між академіками АН УРСР та АН СРСР.
— Так кого Зорін представляє?
Тим часом Зорін стояв на трибуні і міркував:
«Якщо скаже Інститут — погано.»
Мельников відповів:
— Академію наук України.
І тоді Олександров звернувся до Зоріна:
— Андрію Микитовичу, де можна прочитати те, про що ви оповіли?
— В моїй монографії.
— У вас знайдеться примірник?
— Знайдеться. — Зорін подивився у бік дніпропетровчан, де лежав його портфель.
— Я хотів би його мати в себе…
— Я можу вже йти? — запитав Зорін.
Александров кивнув. Зоріну вперше впало в очі, що череп цього чоловіка був неприродно видовжений; поголена ретельно голова робила його схожим на капсулу з намальованим ротом, носом, очима. Та водночас це було благородне і вродливе обличчя.
— Чергу денну вичерпано, шановні колеги, — сказав тим часом Александров. — Зібрання закінчено.
Їдучи на відпочинок, Зорін прихопив примірник книги для подарунку, якщо нагодилася б зустріч з кимось із колег. І ось він підписував книгу Президентові Академії наук СРСР. То був знак долі.
[8]
Потураєв Валентин Микитович — академік Академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, директор Інституту геотехнічної механіки АН України; відомий вчений в галузі гірничих машин і транспорту та збагачення корисних копалин.
[9]
Забігайло Володимир Юхимович — академік Академії наук України, лауреат Державної премії України, директор Інституту геології і геохімії горючих копалин АН України; відомий вчений в галузі геології, геофізики та викидів вугілля, породи й газу.
[10]
Веліхов Євген Павлович — академік АН СРСР, віце-президент Академії наук СРСР, відомий спеціаліст в галузі ядерної фізики.
[11]
Ішлінський Олександр Юрійович — академік АН СРСР, лауреат Державної премії, директор Інституту проблем механіки, відомий вчений в галузі механіки, руйнування.
[12]
Александров Анатолій Петрович — академік Академії наук СРСР, тричі Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської та Державної премій, Президент Академії наук СРСР; видатний вчений в галузі атомної енергетики.
[13]
Мельников Микола Васильвич — академік АН СРСР, Герой соціалістичної праці, директор Інституту комплексного освоєння надр АН СРСР, відомий вчений у галузі гірничої справи.