А де, на ваш погляд, міститься центр сучасного гуманізму — в Європі, Сполучених Штатах, Азії?
Схильний вважати, що гуманізм — явище суто середземноморське. Єрусалим плюс Афіни… Одночасно іудаїзм із його засадничим для людства поняттям поваги та концептуалізація цього поняття у грецькій філософії. Релігії для мене були й залишаються головним знаряддям гуманізації суспільства. Всі релігії борються проти невігластва та егоїзму. Однак я не можу сказати, що гуманізм — це те саме, що й релігія. Можна одночасно бути християнином і гуманістом — як я, але змішувати ці два поняття не варто. Гуманізм не перевершив релігії — він, радше, її світський продукт. Якщо ви запитаєте у філософа, чи існує Бог, він відповість: «Не знаю». Запитаєте у вірянина, і він скаже: «Не знаю, але вірю, що він існує». Атеїст скаже: «Не знаю, але гадаю, що ні». Проблема виникає, коли хтось каже: «Я знаю!» Так з’являється фанатизм. Себе можу визначити як християнина-агностика.
Не так давно, спілкуючись із одним американським космонавтом, я запитав його, чи вірять космонавти в Бога. І він відповів, що після польоту в космос атеїст повертається на землю вірянином…
Давно відомо: складна побудова природи наводить на думку про Творця. Це, скоріше, не доказ існування Бога, а додатковий аргумент на його користь…
Дзеркало тижня, 12 квітня 2013 року
Сильв’ян Дюпюї
Мій пріоритет — література. Письмо — моя основна робота, пошук сенсу і форми
Сильв’ян — поетка, драматургиня, есеїстка, викладачка курсу франкомовної літератури Швейцарії в Женевському університеті. Її перу належать сім поетичних збірок, два філософські есе та численні літературознавчі дослідження, присвячені творам Ніколя Був’є, П’єра Шаппюї, Жака Шессекса, Анн Пер’є — словом, найвідомішим письменникам Швейцарії.
Сильв’ян пише п’єси, в яких досліджує театр як світ, як явище («Друге падіння», «Я, злощасна Мод», «Євина гра», «Опинитися там»). Пише вона і для театру танцю (театральна поема «Театр слова»). Її п’єса «Черевомовне пекло» у 2009 році отримала премію Днів драматургів у Ліоні.
Театральні твори С. Дюпюї перекладено дев’ятьма мовами. У її п’єсах ідеться найперше про особливості людської свідомості, про мову та пам’ять. Авторка намагається збагнути, з яких міфів складено сучасну людину.
Сильв’ян активно співпрацює з іншими митцями — скульпторами, художниками, музикантами й фотографами.
З 2005 року письменниця керує Будинком літератури в Женеві.
У Женеві дихається вільно. Принаймні так видається спершу. Лагідне озеро з напрочуд чистою водою, яким гасають риби і птахи (їх підписано на табличках понад набережною), гори — ніби зовсім поруч, ось, лише руку простягни — і доторкнешся! Міст Монблан переносить туристів із сучасної частини міста до історичної. Чому Монблан? «Аж он, — усміхнулася Сильв’ян, — поглянь: це гора Монблан». І справді, міст вів не лише до музеїв і церков (у яких читав свої перші проповіді Кальвін), а й у бік найвищої точки Європи. Звісна річ, до гори шлях був не близький, та й розмістилася вона на території іншої держави — Франції. І все ж — Монблан…
А ще міст Монблан веде через острівець Руссо — сюди, на крихітний клаптик землі, було вигнано філософа Жана-Жака Руссо за надто вільні думки. Парадоксально, але нині в місті багато що має ім’я вигнанця. Острівець настільки маленький, що годі збагнути, як тут можна було прожити…
Сильв’ян — фахівець із франкомовної літератури Швейцарії — водила мене рідним містом, радісно підстрибуючи, мов дівчинка. Ми доторкнулися до струменів височенного Jet d’eau — фонтана посеред озера — і, геть мокрі, пішли назад. На іншому березі височили білосніжні вілли багатіїв, з-поміж яких, напевно, було й кілька українських олігархів. «Через цей сквер увечері ходити не можна, — заявила Сильв’ян, коли ми наблизилися до чудового парку на березі. Ми проходили там ще годину тому. Я здивовано зирнув на пані професорку. — Тут увечері збираються наркоторгівці».
Женева — прекрасне місто. Але це тільки машкара. Під якою — обличчя старої пані, посічене зморшками вад і гріхів. Мимоволі згадувалася зустріч із Сильв’ян в іншому місті — Києві, куди її запросили на Тиждень Франкофонії. Київ нічим не нагадує Женеву. Надто квапливе, надто людне і галасливе місто. А втім, щиріше, відкритіше, позбавлене облуди, яка неминуче приходить слідом за великими грошима…