Тепла, приємна згадка про затишний будиночок у містечку Нінан у валлонських Арденнах… Тут, далеко від галасу Льєжа та Брюсселя, усамітнено мешкає автор кількох романів про Україну. Твори Ірини українською майже не перекладалися. Лише 1992 року у журналі «Всесвіт» вийшов її «Мазепа». Звісно, не знаючи ні української, ні російської мов, письменниця багато чого вигадала — і все ж сама поява подібного твору на межі 1970—1980-х років було знаковою подією.
Як я дізнався про Ірину Стецик? Крістіан Лібенс — письменник і бібліотекар (до речі, престижна в Бельгії професія), що працював у Європейському колегіумі художнього перекладу і в якого я брав інтерв’ю про Жоржа Сіменона, спитав між іншим: «А з Ірен Стецик ви знайомі?» Виявилося, що є така знана в Бельгії авторка, лауреат премії імені Віктора Росселя, що написала кілька історичних романів про Україну. Коли я сказав, що вперше чую це ім’я, Крістіан здивувався й пообіцяв відвезти до неї.
Пані Стецик мешкає в Нінані — маленькому селищі поблизу бальнеологічного курорту Шофонтен (дослівний переклад — «Теплий фонтан»). Пляшки з мінеральною водою під такою назвою можна знайти в кожному бельгійському супермаркеті. Машини у письменниці немає — давно продала. Звідки бере продукти — загадка. Натомість у будинку є вражаюче зібрання старовинних книжок, безліч картин, а позаду — чудовий типово бельгійський садок. Господиня пригощала нас смачнючим обідом і розказувала про свою творчість та історію своєї родини. Потім із балкона показувала ліс за сотню метрів від будинку. «Спостерігаю за кабанами — вони тут часто гасають», — усміхалась вона. На моє запитання, що вона знає про українську літературу, пані Стецик показала на крісло. Там лежало видання «Пікніка на льоду» Андрія Куркова (у французькому перекладі — «Пінгвін»). «Дуже подібне до Гоголя», — заявила пані письменниця…
Пані Ірино, ваш перший роман «Синьоока панночка» вважається зразком детективної прози. Як вам вдалося написати довершений твір про злочин? Не збираєтесь повертатися до цього жанру?
Термін «детектив» тут не дуже доречний. У «Синьоокій панночці» йдеться про інспектора, якому доручено арештувати злочинницю. Це справді скидається на детективний сюжет. Але, хоча злочин і скоєно, про його розслідування в моєму романі немає жодного слова. Ім’я винної відоме заздалегідь. Злодійка, маркіза де Бренвільє, існувала насправді. Її звинувачували в тому, що вона отруїла свого батька і двох своїх братів. Вона втекла з Франції до монастиря у Льєжі.
Чому я взялася за цей сюжет? Мене привабила романтична історія. Хитрощі злочинниці та зваблення персонажа чоловічої статі. Як тоді, так і тепер мене передусім цікавить психологія людей.
До того, як почати писати, ви довгий час працювали особистим бібліотекарем і секретарем класика бельгійської літератури Алексіса Кюрверса. Наскільки сильно його творчість вплинула на вашу?
Якщо й вплинула, то, гадаю, не на рівні тем. Від Кюрверса я взяла вимогливість до письма. Він не один десяток разів брався виправляти свої твори. На новачків — а я тоді була початківкою — такий метод справляв незабутнє враження.
Знаєте, нещодавно, коли я писала дуже особистий твір про наші з чоловіком стосунки, то зрозуміла, що всі засоби, чинні в поезії, цілком можна використовувати у прозі. Мій чоловік був камерною людиною, Поетом. Він написав багато поезій, але книжка вийшла тільки одна — моїми зусиллями, після його смерті. Вірші з цієї збірки створено в лікарні, коли він був уже паралізованим. На відміну від чоловіка, який не мав бажання друкуватися, я хотіла, аби мої твори були видані. Читачів у роману зазвичай більше, ніж у поезії.
До слова, якось я вирішила написати новелу про Алексіса Кюрверса та його чарівну дружину Марі Делькур. Марі була неймовірною особистістю, великою знавкинею Стародавньої Греції, лишила по собі багато наукових праць. І коли я почала писати, то зрозуміла, що заглиблююсь у Марі, пишу більше про неї — хоч Алексіса я знала ближче і працювала здебільшого з ним. Що ж поробиш, я сама — жінка…