На щастя, зіркою я себе не вважаю. Зізнаюся: мені було би дуже незручно відчувати себе знаменитістю. Я людина проста. Так, мої книжки — успішні, але успіх для мене — це насамперед задоволення. І річ не в тім, що я ним упиваюся, просто радію від усвідомлення того, що мене читають. Небезпечно, спираючись лише на успіх, уважати, буцім ти зробив щось таке, чого не можуть повторити інші. Я по можливості намагаюсь уникати «зірковості»: веду звичний спосіб життя, їжджу в метро, ходжу по крамницях, мию посуд. Я не самохвалка.
Ваші романи популярні в усьому світі — від Японії до Сполучених Штатів. Якою письменницею ви себе відчуваєте: французькою, європейською чи світовою?
По правді, відповідати на це питання маю не я, а критики й журналісти — скажімо, Ви. Що ж до мене, то — комусь, безперечно, це видається дуже вузьким поглядом — я вважаю, що працюю для бельгійської літератури. Звісно, це не має значення — бельгійська література чи не бельгійська, головне — хто, де і як її читає, але, якщо вже класифікувати, то я волію бути бельгійською письменницею. Чому? Мої тексти доволі розпливчасті, а Бельгія — країна сюрреалізму. Всі знають сюрреалістів французьких, але в дійсності найбільше їх було в Бельгії. А в тому, що пишу я, сюрреалізму достатньо. А ще в бельгійській літературі був такий напрям «містичний реалізм». Він і досі дається взнаки.
Дати визначення бельгійської ідентичності доволі складно: вона, як на мене, є туманною. Сюди слід додати розмаїття активних культурних шарів. Усе це — частина моїх текстів, саме тому, на мій погляд, я працюю саме для бельгійської літератури.
Але видаєтесь у Франції…
Кілька моїх книжок виходило і в Бельгії…
Це скоріше виняток. Як вашу творчість сприймають там?
На жаль, успішна я ніяк не в Бельгії. У бельгійців забагато комплексів, вони не впевнені у собі. Щоби там повірили в талант письменника чи художника, спершу він має здобути визнання в сусідній впливовій державі — Франції. В моєму випадку знадобилося багато часу, поки книжки сприйняли в Бельгії. Дуже довго рідна країна відштовхувала мене.
Схожа ситуація з популярним в Україні драматургом і письменником Еріком-Емманюелем Шміттом, до якого бельгійці ставляться з великою підозрою.
Тут інший випадок. Адже він француз. І лише відносно нещодавно прийняв бельгійське громадянство. Як на мене, це для Бельгії — честь. Звісна річ, був певний період адаптації, але радше з боку бельгійців, ніж самого Шмітта.
У Бельгії побутує слово «бельгітюд». Це — збірний термін, що охоплює низку специфічних, притаманних лише бельгійцям рис характеру та особливостей взаємовідносин бельгійського народу з його сусідами. Ви відчуваєте в собі щось «бельгітюдне»?
«Бельгітюд» — дуже дивне явище. Поза сумнівом. Я його відчуваю, причому вельми гостро. Але мій «бельгітюд» сильно відрізняється від «бельгітюду» інших бельгійців, які постійно живуть у своїй країні. Моє дитинство пройшло в Японії, ви можете прочитати про це в кількох моїх книжках — «Саботажі кохання», «Страху і тремтінні»; мій батько був послом. До Бельгії я потрапила тільки у віці 17 років. І кепсько сприйняла цю країну. Знадобилося багато років, аби відчути себе тут як удома, щоби позбутися навколишньої самотності. Тож мій «бельгітюд» — це болісне усвідомлення ворожості світу, до якого належу генетично, складний процес налагодження контакту з рідною країною. Ну і, звісно, на це накладаються типові для «бельгітюду» особливості: французи, приміром, підсміюються над бельгійцями, вважають їх недолугими, потішаються над нашим акцентом. Нам постійно доводиться шукати якусь-то «зброю» проти французів…
Певна річ! Є декілька автобіографічних книжок, і там діє принаймні одна бельгійка — я. А також мої батьки, сестра. Наприкінці одного з останніх моїх романів — «Убити батька» — також є бельгієць, що виявляється людиною, яка маніпулює всіма персонажами роману.
Чи зможете ви пояснити — собі і нам, — у чому секрет вашого успіху? Чому чиїсь книжки вперто не читають, а чиїсь розхапують, немов гарячі пиріжки?
Присягаюсь, я дуже хотіла би відповісти на це запитання! Всі ці роки воно мене сильно цікавить. Я ж навіть не думала про успіх. І раптом — таке! Щоправда, я дуже радію з того, що люди читають мої книжки…