Певно, Вас це здивує, але я думала про це ще дитиною! Поки інші діти під час перерв гралися на подвір’ї, я мирно сиділа на лавці. Вчителі дивувалися: «Ніколь, чому ти не граєшся з іншими?» А я відповідала: «Мадам, я міркую!» «Про що?», — ще більше чудувались вони. «Про те, що робити далі!» «У тебе ж іще багато часу попереду», — відповідали вони. Проте я безапеляційно відказувала: «Ні, саме часу мені бракує — адже стільки всього треба зробити!».
Окрім мрій про живопис чи — радше — творення в різних формах, мене не полишала думка, що невдовзі перетворилася на мету: створення «організації». Якої? Тоді я ще не знала. У ті часи в моєму оточенні слово «організація» не вживали. Та й телебачення ще не було. То де ж я взяла цей термін? Хтозна, а проте думка не залишала мене: «Для чого організація?» І, сидячи на лавці, я шукала відповідь: «Не має значення, все залежатиме від часу. Треба лише почекати і подивитися, що буде для цього потрібне тоді, як я виросту». Було мені тоді десять.
Зрозуміло, подружок у мене не було. Дівчатка — всі старші за мене — думали переважно про любов. А мене сприймали як дивне маля. На щастя, знайшлася донька повії, з якою не спілкувалися через фах її матері — і саме їй я оповідала свої плани. Дивно, але слухала вона дуже уважно. Тож першою мені повірила донька повії.
По двадцяти роках — точнісінько як у романі Дюма про мушкетерів! — ми знову зустрілися. Вона прожила прекрасне життя — так само, як і її мати, що давно залишила скандальний фах і зробила кар’єру.
Тож я чекала слушної нагоди. І дочекалась… у Кремлі!
І як це сприйняли у Франції?
Тоді ні славетні члени Французької академії, ні лауреати Нобелівської премії не бачили необхідності у створенні академії, яка поєднала б Схід і Захід! Дехто навіть остерігався впливу КҐБ! І все ж я вперто чіплялася за свій задум, зводила мости до тих, хто прагнув допомогти в побудові нової великої Європи.
Контакти з країнами Сходу відбувалися під пильним наглядом відповідних урядів. Усюди нас зустрічали зі зворушливим запалом! Болгарія, Румунія, Угорщина, Хорватія… Дехто з інтелектуалів мало не плакав від щастя. І я зрозуміла, що ми привезли їм промінь надії. Зустрічі з нами прагнули керманичі всіх цих країн. Зустрічей без протоколу. Просто щоб познайомитися. І ми знайомилися.
Втім, я маю також подякувати кільком друзям-академікам, які повірили в мене й погодилися на цю авантуру, хоча дехто і вважав її «страшенно ризикованою»!
Тож коли Ви питаєте про грані моєї особистості, то Європейську академію можна вважати моєю «третьою донькою» після живопису і поезії. Однак ця «доросла донька», якій вже 35 років, потребує найбільшої віддачі.
Повернімося до живопису. Ви працюєте у багатьох техніках: мозаїка, графіка, акрилові фарби, килими тощо. Як співвідносяться техніка і сюжет?
Коли з’являється сюжет, про техніку я й не згадую. Просто цікавлюся різними можливостями, і щось починає працювати. Якщо з часом я змінюю техніку, то лише тому, що вона мене більше не захоплює. Пікассо щоразу, міняючи жінку, змінював і стиль! Я ж не маю потреби міняти чоловіка, аби змінити свій стиль. Чоловікам, які були поруч зі мною, вистачало клепки втямити, що моє прагнення свободи примушує зумисне вдаватися до внутрішньої самоти.
З митцями так часто буває. Натомість життя — недуги, смерть рідних людей та інші лиха — постійно примушують мене починати спочатку. Бо щоби йти вперед, маю позбутись минулого.
Малювали коли-небудь на замовлення?
Не раз — на прохання уряду Франції, деяких банків і шкіл. Але то були не картини, а мозаїки, скульптури й килими.
Нині, коли Україна рухається в бік Заходу (Євросоюзу), а Росія демонструє агресію та дедалі більше схиляється в бік Сходу (Азії), в чому ви вбачаєте місію Академії? Чи працює нині формула «Схід і Захід ідуть назустріч один одному»?
Академія не втручається в політику, а її мета практично в усьому збігається з метою ЮНЕСКО — нашого головного партнера впродовж 35 років. Коли в Україні почалися проблеми, пані Ірина Бокова, гендиректор ЮНЕСКО, одразу прибула до Києва, побувала на засіданні Президії Національної академії наук України. Якщо наша організація, на Вашу думку, може створити майданчик для прямого, відвертого діалогу, то ми з радістю підемо на все, аби встановився мир. Але що може Академія за таких політичних обставин?
До речі, часто виникає думка: чи не приходять негаразди України ззовні — і зовсім не звідти, звідки, як здається, вони йдуть?
Чи є серед членів Академії українці?