Тож мене дуже тішить, що в Бельгії без зайвого галасу зуміли задовольнити основні потреби сучасної суспільної еволюції: одностатевий шлюб і право на евтаназію. А от у Франції зчинився галас саме тому, що старі, несвітські сили намагаються будь-що повернути собі втрачену владу, а нові теократичні рухи підтримують їх.
У чому полягає різниця між бельгійською та французькою літературами?
О, це запитання ставить мене у непросте становище! Я впевнена, що різниця таки є — принаймні у головах багатьох «учасників процесу» — між книжками, які видаються у Франції, і книжками, що їх видають у Бельгії. Проте спробуймо запитати у будь-якого бельгійського письменника: чи відмовиться він від угоди з видавництвом «Gallimard»? Французька мова об’єднує франкофонів, а регіоналізм згадують переважно зі зневагою. Франсуа Моріак, коли його називали «видатним регіональним письменником», сердився не менше, ніж коли його називали письменником «християнського сенсу». Хіба можна уявити на книжці, виданій англійською мовою, напис: «Перекладено з бельгійської французької»? При цьому часто-густо читаємо: «Перекладено з кубинської іспанської». Про ставлення кожного із франкофонів до своєї мови можна говорити так само безконечно, як і про взаємини між бельгійцями і французами. До речі, такі самі взаємини побутують між фламандомовними письменниками та авторами з Нідерландів, де надруковано практично все, що пишеться фламандською та нідерландською мовами.
Що ти думаєш про майбутнє європейської літератури? У своєму романі «Покора» Мішель Уельбек змальовує нову мусульманську Європу, де жінки «підкорені», себто не мають права на інтелектуальну працю, зокрема, на писання книжок. Як гадаєш, таке може статися?
Майбутнє європейської літератури залежить від майбутнього самої Європи. Навіть якщо врахувати, що література — і мистецтво взагалі — є головними майданчиками опору. Гадаю, розпочалася війна між різними цивілізаціями, де важливо розуміти, хто саме твій супротивник. Я дуже не задоволена французькими лівими — за ними тягнеться хвіст сумного спадку країн «третього світу» і неприємної історії з колоніями; вони не зуміли вчасно вчинити правильно. Ворогами цивілізації, яка близька моєму серцю, є всі ті, хто руйнує особистості в ім’я «засад» якоїсь релігії. Ясна річ, цивілізація не може стояти на місці — інакше загине. Проте є певні фундаментальні принципи цивілізації. Для мене це — ідеї Просвітництва, які, до речі, постали не на голому місці, так само, як і «християнська Європа», про яку багато хто зараз твердить, постала не за один день із появою перших християн у Галлії.
Як би ти визначила ЛГБТ-літературу?
У Європі кажуть про рух, формулу ЛГБТ, проте я не думаю, що є якісь особливі ЛГБТ-автори… До речі, дискусія щодо цього питання нагадує суперечку щодо письменників-регіоналістів і письменників «християнського сенсу». Трапляється, що націоналісти або християни стають добрими письменниками. Проте є християни та гомосексуали, які пишуть, але це не робить їх письменниками.
Історії про гомосексуалів часто потрапляють до книжок, але не про це мова…
Я захоплююся людьми, які вважають себе видатними письменниками, усвідомлюючи ризик бути забутими істориками літератури: позавчора в тебе чималий наклад, а вчора про тебе вже всі забули — і я вельми тішуся, коли серед цих людей часом трапляються гомосексуали.
Хто з письменників-гомосексуалів тобі найближчий?
Із тих, кого таврували «гомосексуалами», для мене особливе місце посідає Андре Жид. І радше Жид — автор щоденника та листів, аніж Жид-романіст. Я в захваті від мужності, яку він демонстрував як в особистому житті, так і у своїх творах. Проте завжди постає питання тексту: у нього це — щаслива суміш прозорості, правдивості та стислості.
Жорж Екаут, якому ти присвятила стільки часу і сил, був патріотом, націоналістом, і водночас — космополітом і, скажімо так, єврофілом. Чи можна сказати, що це – формула, типова для європейського інтелектуала? Чи все ж Екаут — окремий випадок?
Оце питання: чи був Екаут патріотом і націоналістом… Гадаю, сам він визначив би себе як «patrial» (прив’язаний до малої батьківщини). Авжеж, інтерес до іноземних мов і літератур зробив його, безперечно, космополітом, проте особистісне й літературне коріння його все ж лишалося в невеличкому краї польдерів[5] та у кількох кварталах Брюсселя. До речі, саме це завадило Екаутові оселитись у Парижі, як учинило чимало його видатних сучасників.