Серед функцій ПЕН-Клубу — підтримка митців, які перебувають в ув’язненні за свою творчу діяльність. Я знаю, що ви приділяєте цьому питанню особливу увагу…
Власне, це функція не так Франкомовного ПЕН-Клубу, як Комітету з порятунку ув’язнених письменників, що його я очолюю. Першим випадком, з яким мені довелося зіткнутися, був арешт і ув’язнення турецької студентки Ульрік Караєль — вона влаштувала демонстрацію на підтримку курдів. За дивним збігом обставин, того ж вечора, як прийшла ця новина, я на одному з коктейлів зустріла посла Туреччини. Я розповіла йому про юну туркеню, і він сказав: «Надішліть мені досьє на неї…». По двох днях він зателефонував і повідомив про звільнення дівчини. Виявилося, що на випадок відреагував лише наш бельгійський ПЕН-Клуб. На жаль, мені не завжди так щастить. В іншому випадку знадобилося майже два роки, щоби звільнити в’єтнамського поета Нгуена Шахшина. Він отримував мої листи, проте відповідати міг лише через свою дружину, яка отримала політичний притулок у США. Вона надсилала мені його поезії, написані у в’язниці, підбадьорювала мене, просила не залишати його в лещатах в’єтнамської влади. Коли Нгуена звільнили, він пообіцяв завітати до мене.
Чи можна сказати, що жінки-письменниці (Марґеріт Юрсенар, Марі Хеверс, Жаклін Арпман, Амелі Нотомб) завжди грали окрему (можливо, визначальну) роль у бельгійській літературі?
Окрему роль? Я не думаю, що література має стать. Є добрі письменники, є кепські письменники, є такі собі — і не має значення, жінки вони чи чоловіки. У минулому твори, написані жінками, справді критикували більше і намагалися применшити їхню художню цінність. До речі, серед критиків траплялися не лише чоловіки. Але було це давно. Тоді жінкам доводилося боротися за своє місце у літературі. Жорж Санд, Джордж Еліот, Мадлен де Скюдері, Олімпія де Ґуж, Мадам де Лафаєт, Мадам де Севіньє… Деякі з них тримали літературні салони — тогочасні центри інтелектуального життя. Нині такого немає, всюди панує фемінізм.
Проте хіба Ви можете назвати хоча б одну жінку-письменницю рівня Мішле, Флобера або Стендаля? Серед згаданих жінок порівняння з ними витримує тільки Марґеріт Юрсенар. Її непересічна внутрішня культура, часом аж надто їдкий розум і здатність до глибинних розмислів подарували світові видатні твори — «Чорне творіння» та «Спогади Адріана». Суто жіноча прискіпливість, з якою вона підходила до вивчення матеріалу, копирсаючись у старих листах і заповітах своєї родини, очевидна в її «Побожних спогадах». До речі, ми з нею дальні родички: моя прабабка доводилася Марґеріт Юрсенар бабкою в перших. Щоденник Марґеріт випадково потрапив до мене, тож я могла би доповнити спогади Юрсенар.
В одному зі своїх романів — «Урао: ти ще живий?» — ви розповідаєте про страшний геноцид у Руанді. Свого часу цей твір наробив галасу. Чому ви обрали цю тему?
Геноцид розпочався 6 квітня 1994 року. Тоді я більше цікавилася війною в Югославії та планувала писати книгу про неї. Але геноцид заволодів моєю уявою, тим паче, що мій брат був місіонером у Руанді. 7 квітня з цією африканською країною перервався зв’язок. Мені пощастило домогтися від Конгрегації Білих отців (організація, що надсилала місіонерів до Африки) відкликати мого брата та його колег, адже вони послухались би тільки наказу. У травні, в розпал геноциду, він повернувся до Бельгії, зломлений. А вже у жовтні знову вирушив до Руанди. У листопаді брат загинув.
«Урао» я писала в глибокій депресії. Не могла не писати, бо перебувала в полоні страху, бо до почуття жаху домішувалася віра в ідеал місіонера та біль від утрати. Я ніби спробувала натягти на себе шкіру представників племен хуту й тутсі, щоб осягнути, що ж сталося. Мене, мого «я» в цій книжці немає — мабуть, саме тому про неї стільки писали. Проте один журналіст із французької газети «Libération» відмовився писати статтю про «Урао», «не підтримуючи позиції автора». Яку позицію? Я просто показала те, що було, й нікого не засудила. За що отримала гнівного листа від племені тутсі: їх, бач, обурили описи жахіть, від яких вони «по кілька разів блювали». «Як жінка — та ще й мати! — могла написати такий роман?» — дивувалися вони. Книга мала чималий розголос, була перекладена угорською, фінською та румунською мовами.