Політичні події вас завжди захоплювали. Свій перший роман ви видали далекого й славетного 1968 року. Чи пов’язаний він із подіями, що змінили обличчя Європи?
Роман називався «Ропусі годі чекати на відповідь». Справді, він побачив світ у рік, коли світом прокотилися молодіжні бунти: заколот розпочався в Америці, у Берклі, потім перестрибнув на Європу — Британія, Греція, Німеччина, зрештою — Париж, а кульмінацією та завершенням був Брюссель. У моїй книзі — яка, треба сказати, писалася задовго до заколотів 1968 року — йдеться про бунт двох юнаків проти майбутнього, яке готувало для них оточення. Я влучила в саму точку.
Є у вашій бібліографії й вельми цікаве есе «Дивовижна насолода від літературної математики» — літературознавча методика, яку ви випробували на творах Колетт, Філіппа Соллєрса й Ремона Кено. А чи траплялися вам твори, які не піддавалися цій методиці?
Пам’ятаю, читала я «Есе про звичаї та ритми» та «Число золота» румунського князя-науковця Матіли Гики, аж раптом його аналітичний підхід видався мені неповним; він не враховував важливого чинника існування літературного твору — його просторової форми. Як і інші дослідники, Гика розглянув тільки зміст, себто текст у тяглості. Він не побачив очевидного: текст, що аналізується в тяглості, може реалізувати себе лише через просторовий об’єкт, що його геометрія називає прямокутним паралелепіпедом. Адже насамперед книжка є паралелепіпедом! Інтуїція підказала мені, що тяглість і просторовість тексту — головні властивості. Так народилась ідея «Дивовижної насолоди…».
Отже, книжка — це прямокутний паралелепіпед, а якщо розгорнути його максимально, отримаємо циліндр. Сторінки — мов фасції, що тримають поверхню тексту. Основи — кола. На обводах можна розташувати події, героїв, символи. І це плетиво ніби утворює «обличчя» тексту. Такими постали для мене «Шері» Колетт, «Число» Соллерса та «Невеличка переносна космогонія» Кено.
Не має значення, який твір підлягає аналізу. Адже методика візуалізує структуру. Саме прагнення структури штовхає письменника на писання. Він перебудовує, вдосконалює спосіб керування, відштовхуючись від несвідомого модуля, обраного майбутнім текстом вже самої миті творчого осяяння. Нез’ясованим залишається тільки одне запитання: чи обов’язково роман, що має довершену структуру, є шедевром? A contrario: чи може роман, зі структурою, близькою до «казна-чого», бути шедевром? А що якби текст набув приємної для ока форми — п’ятикутника чи десятикутника, що містить таке любе стародавнім грекам «золоте число» і позначає красу? Чи позначилась би ця форма на художній якості твору? Відповідь на це запитання я шукала в одному з власних романів, що став моїм першим «піддослідним кроликом». Цей роман у просторі мав форму десятикутної зірки. Отже, в аспекті структури це — шедевр. А під художнім кутом зору? Невідомо. Я навіть не намагалася надрукувати цей твір.
Один із ваших романів спершу вийшов румунською мовою. Чому?
Йдеться про «Спокусу», видану 2000 року. Тривалий час я гадала, що цей роман у Бельгії нікому не буде цікавий. Зокрема моїй родині, моєму оточенню — дуже побожному й поміркованому. Французьке видання з’явилося лише 2011 року, і підтримку я отримала переважно від онуків. Секс — це завжди скандал, особливо якщо замішано священика. Подібних відвертих зізнань не вибачають. Атеїста нудитиме від священика. Вірянина нудитиме від сексу, який лукаво прозирає поміж слів. У цьому й полягає таємниця будь-якого скандалу: робити можна будь-що, але не можна про це говорити. І ще менше — писати про це. Слово сильніше за дію.
Ще один дуже цікавий ваш твір — «Подивування валюша». Це суспільно-політична хроніка 2000-х років. Є навіть текст про Володимира Путіна, написаний 2001 року. Як ви тоді — більше десяти років тому — сприймали цю політичну постать?
«Подивування…» складаються з 24 текстів, якщо хочете — розділів, а радше — сатиричних газетних колонок, основаних на гучних подіях. Репортерка-валюш наважується на дуже відверті коментарі. У 2001 році вона у присутності Путіна обурюється винищенням чеченців, які прагнуть незалежності. У відповідь Путін ув’язнює валюша. А у 2007 році, коли валюш сумує через сепаратизм Фландрії, Путін підступно нашіптує: «Бачиш, із Чечнею — те саме! Вона має залишатися російською, так само як Фландрія повинна бути бельгійською». У 2001 році Путін нагадував мені степового вовка. Таким і залишився. З його першої ж появи на телеекрані я була причарована. Він стояв поруч із Єльциним — велетнем, який представляв його всім, мов принца-дофіна. Я одразу відчула, як цього маленького чоловічка розпирають амбіції. Телебачення дозволяє побачити речі, не помітні у дійсності.