Як би ви визначили толерантність? Наскільки вона присутня в українському суспільстві та українській літературі?
Толерантність — це визнання розмаїття серед людства на нашій планеті та ставлення до цього розмаїття як до чогось позитивного, вартого уваги й підтримки. На жаль, у багатьох людей на постсовєтських теренах дуже хибне уявлення про толерантність; дехто її ототожнює мало не з розпустою чи змальовує у відверто карикатурних формах. Насправді проблема в тому, що люди часто реагують із пересторогою на те, що для них є незвичним. Але нетолерантість до інших (а ця іншість може проявлятися по-різному, від відмінного кольору шкіри чи волосся, одягу, до мови, форм поведінки тощо) — не вроджена характеристика; її люди засвоюють під час соціалізації (починаючи вже з дитсадка). Спілкуючись один-на-один чи в малій групі з людьми, чия ідентичність має аспекти, відмінні від твоєї, більше шансів побачити, що поруч із тобою насамперед людина, яка так само має право на гідність, як і ти. Найлегше іншувати, а по тому іноді й демонізувати людей за груповими ідентичностями, якщо ти з ними особисто не знайомий (чи не усвідомлюєш, що серед твоїх знайомих є люди з такими аспектами ідентичності). Часто таке іншування, як і упередження й дискримінація, що постають через нього, є наслідками того, що люди (часто несвідомо) шукають цапа-відбувайла, щоби пояснити власні проблеми чи негаразди, або цапи-відбувайли створюються, щоб відволікти увагу населення від інших проблем чи від коріння цих проблем.
Також ускладнює ситуацію те, що примусовий колективізм і примусова «дружба народів» совєтських часів породили глибоку відразу до солідарности, колективних акцій та проявів такої дружби серед багатьох людей в останні роки совєтської доби і перші роки постсовєтської. Суспільство стало значно більш атомізованим і «дарвіністським»; у боротьбі за виживання складно бачити в людині поруч того ближнього, якого треба любити чи принаймні визнавати в ньому людину, яка так само заслуговує на життя, свободу і пошуки власного щастя. Як і у випадку колоніального спадку, тут необхідно щось на кшталт обережної групової психологічної терапії, щоби позбутись цього нашарування травм, чи принаймні усвідомити, що це нашарування існує, і почати собі з цим давати раду.
Чи можна назвати культурну глобалізацію однозначно позитивним або однозначно негативним явищем?
Культурна глобалізація — це, поза сумнівом, суперечливе явище, бо глобалізуються і прогресивні тенденції, і проблеми. На поверхні часто саме неґативні її аспекти, як-от засилля третєсортного продукту світової культурної індустрії чи фаст-фуду. Але є також і глобалізація низової солідарности, глобалізація іноваційних підходів до творчости, і цього не можна не вітати. Загалом, закриті суспільства рано чи пізно впадають у кризу стаґнації, отже, хоча бути відкритим до глобалізації суспільством вкрай непросто, це значно кращий шлях, ніж протилежний.
Гаразд — визнаємо цей шлях кращим, і людство, зрештою, глобалізується. А що далі? Чи є вже якісь прогнози щодо постглобалізаційного періоду історії людства?
Тут ми маємо певну суперечність між двома баченнями глобалізації. Перше дивиться на неї як на процес, схожий на синусоїду, тому впродовж історії людства ми маємо періодичні піднесення та спади глобалізаційних процесів. Дехто порівнює глобалізацію радше зі спіраллю, що йде вгору: кожен новий обруч привносить щось нове, але за ним приходить якийсь інший. Але більшість дослідників бачать новочасну глобалізацію як постання кардинально нової парадигми існування людства. У перспективі виникає точка перетину: або від глобалізації ми переходимо, умовно кажучи, до універсалізації та культурно виходимо за межі нашої планети, або можлива техногенна катастрофа й відкидання людства глибоко назад. Не випадково постапокаліптичні фантазії настільки почастішали серед сучасного культурного продукту, — як у літературі, так і в кіно.