Ви відомі як майстер короткої поетичної форми. Чому обрали саме такий шлях у поезії?
Від самого початку я хотів писати короткі вірші — високохудожні й цікаві читачам. Бо, звичайно, коротка форма не дуже придатна для читання на публіку. Була й інша думка: тільки за невеликими текстами можна пізнати справжню ціну того чи іншого автора. Шукай мініатюру — і дивись, чи подужав. Якщо подужав — то це справжній письменник. Бо мініатюра — жанр дуже складний, у нього треба довго «входити», звикати. У світі написано все, не написано ж лишень і не сказано — коротко — як треба жити й писати... Тут доречно буде нагадати влучні слова Олеся Гончара: «Наші твори мають бути короткі й сильні, як постріл...» Мініатюра нанизується, наче намисто. Буває, роками шукаєш. Але перший варіант — неогранена мініатюра — лишається в основі завжди... Коротка форма взагалі притаманна українській літературі. Короткі вірші Шевченка, оповідання Стефаника й Коцюбинського, короткі етюди Франка і Довженка. Дуже важливо помічати поезію у прозі. Справжніми майстрами поетичної прози були Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Василь Земляк. «Intermezzo» — поезія високого класу!
Чи бачите серед молоді когось, хто міг би підхопити жанр мініатюри?
На жаль, не бачу. Коли на початку Незалежності почалася руйнація слова, виникло чимало течій, почали грати на словах і на цьому здобули «авторитети», навіть премій наотримували — я тим часом робив усе навпаки, я входив у глибину слова. Мені треба перебрати десятки, сотні варіантів, аби знайти точне слово.
А чи не здається вам, що класична форма поезії відходить?
Ні! Вся світова література, що дійшла до нас, написана саме в такому стилі: слово точне, як у діалозі, звідки нічого не викинеш. Незалежно від освіти, стану людини, її таланту, я завжди шукаю зрозумілі, близькі людині слова. Вважаю, що вершини творення мініатюр я досягнув лише наприкінці життя. Чому раніше критика мовчала? Бо захопилися модним постмодерном. А тепер усім набридло... Теперішній потяг до «розкутої» поезії надто небезпечний. «Розкутої» поезії написано так багато, що й самої поезії як такої незабаром зовсім не буде. Поезія має бути іншою. Утім, критика й досі мовчить. Про мене якщо й писали, то самі письменники. Найкраще мою поезію зрозуміли Леонід Кореневич, автор літературно-творчого портрету «За колом сонця», македонський поет, критик і перекладач Єфтим Клетников, чорногорський поет-академік Сретен Перович і найбільший на Балканах поет, академік із Македонії Матея Матевський.
Буває, що вірші пишуть на догоду владі або юрбі. Чи доводилося робити щось подібне вам?
Я на епоху не працюю. Тільки на Поезію. Але все, про що пишу, беру з сьогодення. Все, що відбувається сьогодні, є в моїх мініатюрах. І дуже хочеться, щоби такий кришталево-точний поетичний погляд на довколишній світ було збережено. На жаль, талановита молодь дуже часто здрібнюється... Мені книжок надсилають повно. Я кожному кажу, що думаю. Погано — значить, не годиться. Добре — значить, добре...
І все ж, як кажуть, на голому місці бажання писати саме так, а не інакше, не виникає. Хто на вас вплинув?
Мабуть, найбільше — Микола Бажан. На здатність одним-двома словами творити образ — Павло Тичина. Такого академічно точного слова, як у нього, ні в кого не було і немає. От, приміром, дощ: «Сійнув, війнув — і заскакали горобці». Точність перекладів Григорія Кочура також мала на мене неабиякий вплив. Зі світової класики — Омар Хайям, хоча те, як його перекладали, мені не дуже подобається. І якщо переклади Василя Мисика можна назвати блискучими, то його російськомовні попередники перекладали неточно. Це було видно, бо поет поета завжди відчуває. Хайям катренів не писав — тільки рубаї. У мене ж половина віршів — катрени. Аби написати катрен, потрібна певна, упевнена філософська думка:
До сьогодні «такого ж» шукають...
Бачу, вас і політика надихає... Про Майдан щось писали[6]?
Про це у мене тільки один вірш, та й той надто довгий. Щоправда, його на музику покладено... Прямо вводити політику в вірші, звичайно, не можна. Політика може бути лише дотична. Та й роль поезії зменшилася. Чи збираються зараз люди на площах, аби не за владу сперечатись, а вірші послухати? Ні. І це — велика втрата.