Медвідь пише поезію, прозу, есе. Найвідоміший його твір — «Льох» (1999) — є надзвичайно складним під лексичним та синтаксичним кутами зору. Роман «Кров по соломі» (2002) приніс Медведеві Шевченківську премію. Останнім часом працює в мемуарному та есеїстичному жанрах.
Це інтерв’ю робилося майже 10 років тому. Тоді я захоплювався прозою В’ячеслава Медведя і, безперечно, мріяв писати приблизно в такому ж стилі. Проте більшу частину мого часу займала літературна журналістика. А оскільки офіційний головний осередок літератури у нас — Спілка, то про неї я писав найбільше. «Копирсатися в мові — це ніби переходити на інший рівень творення. Цим можна навіть захворіти», — каже Медвідь. Я й захворів — на цілу збірку «Макабр» нахворів. Але хвороба минула…
Медвідь тоді був серед секретарів НСПУ. Можна сказати, що то були «добрі старі часи». Еге ж, коли зазираєш у ті часи з дня сьогоднішнього, знаючи, що сталося потім, складно не сприймати це інтерв’ю з іронією. Проте я хотів би, щоб ви розуміли — минуло вже майже десять років…
Потрібна Україні Спілка чи не потрібна? З огляду на те, як мало читають українці, а тим паче — як мало творів членів Спілки вони читають — то відповідь на це запитання може видатись очевидною. А проте, Спілка — це не просто зібрання людей, які базграють папір. Це — культурне надбання. І сама будівля на Банковій, 2, і архіви, і бібліотека, і бази відпочинку, і регіональні відділення, і періодичні видання, і своєрідний дух, який не сплутаєш ні з чим, — усе це ми об’єднуємо в одне поняття: «Спілка письменників». Організація, яка завжди грала певну роль не лише в культурному, а й політичному житті України. Тому, все ж — потрібна.
Питання лише: в якому вигляді? В якій юридичній формі? З якими функціями? Зрештою: з якою метою? Що ж, гадаю, не так скоро, але час усе розставить на свої місця…
Хочу зазначити, що багато що зі сказаного В’ячеславом Медведем тоді, майже десять років тому, напрочуд актуальне і нині. Мовне питання, Крим і материкова Україна, «похід до Європи», «диктаторська література», національні міфи…
Що ви думаєте про двомовність?
Знаєте, як на мене, то проблеми мов узагалі не існує. Існують скоріше політичні та особисті кар’єрні спекуляції на мові.
Кожен автор обирає, якою мовою йому писати. Понад те, він обирає регістр. Можна писати файною, загальноприйнятою літературною мовою, а можна лізти у мовні нетрі, проникати всередину мови, як це намагаюся робити я. Копирсатися в мові — це ніби переходити на інший рівень творення. Цим можна навіть захворіти. Так сталося зі мною, коли я писав «Кров по соломі». Я прагнув уникнути авторських коментарів, вивчав різні рівні мовлення, намагався передати відповідну мову народних персонажів, вивчав навіть, як вимовляються деякі слова...
Пригадую кілька цікавих випадків, пов’язаних суто з мовним питанням. Десь у переддень Помаранчевої революції до нас надійшла пропозиція від «Клуба русской поэзии» — українського російськомовного поетичного порталу в інтернеті — організувати зустріч з ними у Спілці. Ми залюбки погодились, узгодили час, але згодом, коли події на Майдані загострилися, вони зателефонували — мовляв, мабуть, буде незручно, така ситуація, Ви ж розумієте... Було смішно. А нещодавно проходила нарада молодих літераторів у Ялті. Там теж є російськомовні спілки письменників — скажімо, «Союз творческой молодежи «Каллиера»; Каллієра — це від назви стародавнього затопленого міста...
Дуже символічно...
Атож. Так ось, там були присутні і кримчани, побільшу російськомовні, і галичани. Спершу виникали мало не бійки, було багато суперечок — саме з приводу мов і культур. Але закінчилося все тим, що всі потоваришували, навіть пари виникали; наприклад, чоловік з Сімферополя, а жінка — з Івано-Франківська. Отак.
Чи бачите ви зацікавлення молоді літературою? Чи йде молодь до Спілки?
Однозначно бачу. Молоді чимало. Та водночас я спостерігаю небезпечну тенденцію уніфікації свідомості. Зараз дуже багато так званої комп’ютерної поезії; майже немає молодої людини, яка не писала би віршів. А пишуть як? Не відходячи від комп’ютера, не вилазячи з Інтернету. Я не кажу, що це погано, але наслідки наявні: береш один рукопис, другий, третій... Так 5—6 поетів — і таке враження, що одна й та сама людина писала.
Чи може, на вашу думку, українська література «вписатися» в загальноєвропейську, стати зрозумілою та цікавою пересічному європейцю?