Не може, бо між українським письменником і європейським читачем — справжня прірва. Українське письменництво розривається між двома крайнощами: одних тягне на Схід — почитайте Олега Лишегу і Миколу Воробйова, інші — Забужко та Андрухович, приміром — успішно видаються на Заході.
Аби стати зрозумілими, ми маємо бути ближчими до Європи. Я особисто вважаю, що Україна не повинна, як то кажуть, «йти до Європи», бо географічно й історично і так є європейською державою. Хоча суто європейського підґрунтя у нас немає. І літературна ситуація з радянських часів ніяк не змінилася. Спілкуючись з європейськими письменниками я зрозумів — у нас просто різні рівні досвіду. Досвід українського митця, як і українця взагалі — від початку трагічний. Двадцяте століття для нас — це війни, голодомор, терор, Чорнобиль, нищення культури й нації тощо. Нескінченна шерега лих. Вони просто не здатні це збагнути. А якщо й усвідомлюють раптом, то не можуть зрозуміти: як письменник може жити в таких умовах?
Але ж були інші нації з не менш трагічною долею, що змогли дати світові справжніх геніїв, зрозумілих від Аляски до Індії? Маю на увазі передусім Латинську Америку. Чи можливий такий собі «український Борхес»?
Октавіо Пас, відомий латиноамериканський мислитель, вважав: аби культура була потужною, потрібно відкинути старі міфи і створити нові. Подивіться на твори Маркеса, що він робить? Він поєднує старе й нове. Він не відмовляється від традиції так званої «диктаторської літератури», найкращі зразки якої, мабуть, було створено Астуріасом, але й не зациклюється на ній. Маркес — один із найбільших світових міфологів. Він вибудовує міфи.
В Україні ж не було створено жодного годящого політичного роману, хоча, здавалось би, потрібно тут не так вже й багато: по-перше, сміливість автора, а по-друге, нова форма. Що стосується останнього, я маю на увазі не сліпе мавпування західних зразків — у нас багато й охоче копіюють Еко, Кальвіно, Павича, — а вироблення власної нової форми, з урахуванням, звичайно ж, досягнень майстрів.
А який жанр, з вашого погляду, міг би бути успішним в українській літературі — успішним і в художньому, і в комерційному плані?
Я давно вже розмірковую з приводу жанру жахів. Українська демонологія є надзвичайно багатою і цікавою. Вона дуже потенційна для написання нових творів. Творів, що становитимуть основу справді великої літератури. Мені б дуже хотілося написати щось у дусі романів жахів, але щоб це було своє, українське. Щось подібне вже робить Шевчук, найкращим же прикладом можуть слугувати твори Миколи Гоголя. Та я прекрасно усвідомлюю, наскільки це складна праця. Можливо, тільки це поки що мене зупиняє.
Жанр жахів, на мою думку, якнайкраще підходить для нашої літератури. Скажімо, жанр «супергероя», надзвичайно популярний зараз у Росії, українською мовою не піде. Бо коли цей «супермен» почне говорити файною, правильною українською, всі перестануть вірити; це буде неправдивий образ. Ну не розмовляють у нас круті менти рідною мовою! А от демонологія, жахи — це суто українське, в це стовідсотково віритимуть. У цій царині можливі пошуки на рівні форми і теми — взагалі на будь-якому рівні, — до того ж така література цілком може бути дуже прибутковою.
Ще одне важливе зауваження. Іноді мені здається, що, коли перекласти українську поезію, то вона може виявитися набагато цікавішою й глибшою, ніж будь-яка інша європейська. Можливо, європейці десь підсвідомо це усвідомлюють і бояться? Жартую!
І все ж, чи можете ви дати рецепт — що робити українській літературі?
На жаль, національні комплекси не вивітряться з голів українців ще протягом багатьох поколінь. Ще нескоро відійде від нас наше трагічне минуле. Звичайно, українська література могла би стати в один рівень з європейськими, але наші великі твори відійшли — відійшов Гончар, відійшов Загребельний, — вони вже в минулому, а чогось епохального, цікавого для всіх, без винятку, верств населення — не з’являється. Ми маємо змінити своє ставлення до минувшини; я з подивом дізнався, що на Заході величезний попит мають «шедеври» нашого соцреалізму, до того ж сам соцреалізм вважається за своєрідне відгалуження постмодерну. Себто, там не цікавляться тим, за яких умов це створювалося, скільки людей при цьому постраждало — їх цікавить сама форма...
Нічого дивного. Бо якби про якість твору судили за кількістю жертв, то єгипетські піраміди і Парфенон, збудовані на кістках рабів, напевне, були б засуджені та забуті.