Любове Василівно, ви вже багато років очолюєте редакцію «Слова Просвіти» — газети, яка висвітлює всі грані життя українського народу та (що незвично для нашого часу) робить наголос на культурі. Проте самі знаєте, у який час живемо. Що чекає на газету? На друковані ЗМІ взагалі? Чи виживуть у добу інтернету? І як у цілому еволюціонуватиме «Просвіта»?
Я очолюю газету, мотто якої «Без мови немає нації!» Воно зрозуміло для тих, хто знає, що українська мова зазнавала репресій і заборон упродовж сотень років, її було усунуто з широких сфер суспільного життя за часів окупації України. Агресивна інформаційно-пропагандистська кампанія, як зовнішня, російська, так і внутрішня, проросійська, були спрямовані на подальше зросійщення держави.
Отже, ні мова, ні культура в Україні, єдиному місці на Землі (планеті) де вони могли повноцінно розвиватися, не мали сприяння, хоча ніколи не втрачали потенціалу та яскравих талантів, позначених національною самобутністю. Саме тому й існує «Слово Просвіти» — друкований орган Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, які покликані стимулювати громадян і державу всебічно підтримувати українську мову і культуру, як націєтворчі чинники, без яких не можлива ні українська демократична держава, ні сама модерна політична ідентичність українців. І газета, і «Просвіта» еволюціонуватимуть так само, як самоідентифікуватимуться Україна та її громадяни.
Які ваші останні найяскравіші мистецькі враження? У чому (чи в кому) ви останнім часом черпаєте натхнення?
Найяскравіше враження — ретроспектива робіт Катерини Білокур у Мистецькому Арсеналі до 115-річчя геніальної художниці. 89 робіт у доробку Катерини Білокур вражають уяву ще й тим, що й досі нічого подібного не написано в такій досконалій красі. Мимоволі згадуєш слова Пабло Пікассо: «Це геніально! Я так не вмію. Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Друге — приємне враження від антології молодої поезії, яку підготувала Алла Миколаєнко і яка скоро вийде в світ. Отут уже скажу сама: «Я так не вмію…» Але відчуття молодої сили ворушить і мої стомлені крила.
Моє натхнення — це постійна увага до прекрасних і страшних подробиць життя, до деталей, які криються в нашому сьогоденні, міченому війною.
Ми з вами майже земляки: я з Дніпродзержинська, ви з Кривого Рогу, тривалий час, як і я, працювали в Дніпропетровську. Часто повертаєтеся до рідного краю? Які від нього у вас враження? Чим (або, знову ж таки, ким) життя на Дніпропетровщині 1970-х років запам’яталося вам найбільше? Якою була тодішня літературна «тусовка»? І кому вдалося зберегти той дух і досі?
Я ніколи не була в «тусовці», я — кицька, яка гуляє сама з собою. Або сама по собі. До речі, це прикмета уродженців нашої Дніпропетровщини — індивідуалізм. Але зумовлений він не суперегоїзмом, а самоспогляданням, умінням покладатися на себе. Це наш степовий «дзен». Я ціную степ у собі як ландшафтну складову моєї вдачі. Не думаю, що все скошено та обмолочено.
Існує «львівський феномен», а ще — київський, станіславівський, чернівецький, харківський — а от про дніпропетровський я щось не чув. Чи, може, я помиляюся?
Дніпропетровський феномен — це петриківський розпис і козацька історія, все це — минуле. Більше «проривів» не було.
Яка вона, нинішня Любов Голота — прозова, поетична чи публіцистична? Яку роль кожен із цих видів писання відігравав і відіграє у вашому житті?
Чекаю з друку прозову книжку «Там, де ніколи». У ній мій роман (2008 р.), оповідання, новели. Все це написане за останні п’ятнадцять років — якихось 500 сторінок. Це мало, якщо порівнювати з доробком більш плодовитих людей. І це багато, якщо подумати, що все це — після мого 50-річчя, то нормально. І хоча, вичитавши верстку і зрозумівши, що книжка — Є! — я заспівала вельми патріотичну пісню (сама для себе), скажу, що в цій прозі — жодної кон’юктюри. Але вихопити деталі часу із його горнила чи його відвалів я спромоглася. А вірші — це те, що мене ніколи не зрадить. Я вас іще здивую…
По двох роках після початку Революції Гідності які залишаються у вас враження? Чим вона насправді стала для України?
Революцію Гідності ще не закінчено, бо того, що вимагалося на майдані, не досягнуто. Випробування ще тривають, і дуже серйозні — загрожене саме існування України, розірвано її територію. Світ нас не залишив, але поволі байдужіє до нашої української біди: складно зрозуміти країну, якою правлять олігархи і борються за те, аби корупція стала підпорядкованою та керованою…