Любко Дереш
…З мене ще той акушер!
Любка Дереша тривалий час називали «вундеркіндом української літератури» (хоча сам він у наведеному нижче інтерв’ю не зараховує себе до «літературних моцартів»). Не дивно, адже перший його роман побачив світ, коли Любкові (Любомирові) було лише 16 років. Це був «Культ». Економіст за освітою, Дереш став обличчям і голосом тогочасної української молоді. Можна сказати, що йому пощастило.
Романи «Культ» (2002), «Поклоніння ящірці» (2002), «Архе» (2005), «Намір!» (2006) і «Трохи пітьми» (2007) перетворили Дереша на культового письменника і персонажа. Втім, він замовк на тривалий час. Роман «Голова Якова» (2012), який мав потужну розкрутку, знаменував появу вже дорослого Дереша, а у 2013—2014 роках вийшли одразу три книжки, які затвердили цього «нового Дереша» як одного з переможців на полі бою з трупами колишніх сучукрлітівських мастодонтів: «Остання любов Асури Махараджа» (роман), «Миротворець» (повісті та оповідання) і «Пісні про любов та вічність» (повісті, новели, оповідання та есе).
Твори Любка Дереша перекладалися німецькою, французькою, італійською та польською мовами, а він сам — постійний учасник міжнародних літературних імпрез.
Любко Дереш веде активну діяльність — читає лекції, веде телевізійні проекти, курує фестивалі. І працює над новою книжкою.
Я мав щастя спостерігати за Любком упродовж майже цілого тижня під час фестивалю української літератури в Австрії. І повністю змінив про нього думку. Адже Дереш часів «Культу» не був «моїм автором», не зачіпав мене. Тож я з певною пересторогою наближався до літературної зірки, трохи молодшої за мене.
«Зірка» працювала, мов машина, сиділа на суворій веганській дієті, не робила зайвих рухів, не вимовляла зайвих слів, з байдужістю ставилася до деталей побуту; «зірка» весь час була зосереджена, вишукувала в собі думки — і водночас із величезною цікавістю роздивлялася навколишній світ. Себто поводилася, як справжній письменник. Ну, принаймні так собі справжнього письменника уявляю я…
І коли по двох місяцях я прочитав нову книжку Дереша «Миротворець», то впізнав людину, яку бачив у Мюнхені та Іннсбруку — справжнього, глибокого, зосередженого факіра сенсів, який вправно жонглює темами і сюжетами. І дошукується істини. Адже література — це дослідження, «вишуки» себе, свого, чужого, загального, спільного…
Я не є фанатом жодного з живих письменників. Проте є автори, на появу книжок яких я чекаю. Щонайперше, із цікавості. «Що ж буде далі?» — питаю себе я. Передусім це стосується Мішеля Уельбека. І він не підводить — ні з «Картою і територією», ні з «Покорою». Поки був живий Анрі Бошо, це стосувалось і його. На жаль, він помер того ж року, коли вийшов і перший переклад (мій переклад) його твору українською мовою — йдеться про роман «Блакитний хлопчик» (К.: Журнал «Радуга», 2012). З українців у цьому переліку є тільки Дереш. Саме тому, що знаю його особисто — і він не розчарував мене як особистість. Це не комплімент, а констатація. Дереш — це особистість, яка розвиватиметься. І мені цікаво, як це буде. Що з цього вийде.
Ти народився на Львівщині, живеш у Києві, останні два роки опікуєшся проектом «Ізоляція», пов’язаним із культурою Сходу України. Яку роль у твоїй творчості відіграє, грубо кажучи, твоя географічна локація на момент виникнення задуму і написання тексту? І яка з перерахованих місцин тобі ближча?
«Ізоляцією» я займався лише кілька місяців на зламі 2013—2014 років, коли ми проводили Міжнародний літературний фестиваль в «Ізоляції» у місті Донецьку, незадовго до захоплення приміщень організації ДНРівцями.
Географія для мене — це завжди щось сакральне і часто приносить у письмо свої особливі настрої. На жаль, я не так часто можу на неї впливати. Мені дуже добре писалось у Кракові та Зальцбурзі, я мав непоганий час у Львові і добре почуваю себе у Києві. Врешті-решт, «сума географій» полягає в тому, щоби знайти в собі рішучості вимкнути телефон і не зазирати до поштової скриньки впродовж робочого часу. Географія — це те, що дозволяє відновлюватися. Якби я міг вибирати, я обирав би спокійні місця, де є парки, де стара архітектура, де час тече повільно і де розум також може рухатися повільно. В цьому сенсі великі міста, якщо включатися в їхній скажений темп, лише розкрадають той тип зосередження і творчої енергії, який мені потрібен. На хід думки у мене добре впливають гори і море, і загалом жива природа — щось, що дозволяє перемкнути мізки після кількох годин сидіння за екраном.