На одній із зустрічей ти розповідав про введення тебе в літературу Юрієм Покальчуком, про поїздку з ним до Парижа. Можеш розповісти про це більше? То була справжня ініціація?
Юрко, або Пако, був одним із тих людей, котрі щедро діляться тим, що мають у достатку самі — знайомствами, широтою горизонтів, сміливими бажаннями. Юрко на початку нашого знайомства запропонував поїхати з ним до Києва просто з редакції «Кальварії», де ми познайомилися, відрадивши навіть заходити до хати за речами — я, звісно, злякався і відмовився. Після цього, коли вже дізнався трохи більше про цього «літературного барона», з’явилися довіра і захоплення. Так, приміром, Юрко полюбляв спонтанні мандрівки — якось ми разом із ним та Грицьком Охотіним, відомим у Києві московським культур-менеджером, здійснили спонтанну ескападу в Пітер до Грицькових друзів у полюванні на тамтешні ресторани та кафе. Іншою такою витівкою був план поїздки до Франції та, побічно, візиту до лордів ув Англію. Візи на Англію ми тоді не отримали, тож обмежилися тижневим перебуванням у Парижі в гостях у відомого художника Темістокля Вірсти, українця родом з Буковини. Це, мабуть, і стало «справжньою ініціацією»: Юрко зазнайомив мене з паризькою діаспорою, українцями та дітьми українців в еміграції: священиками, художниками, науковцями та іншою інтелігенцією. Саме по собі це знайомство значило дуже багато — це була можливість поглянути на людей з-за кордону без оцінювання, зі спробою зрозуміти і сприйняти їхні силу і слабкості. Але, крім того, Юрко показав мені свою соціальну мережу, своє коло друзів, які так чи інак об’єднувалися його бурхливою постаттю. На жаль, по смерті Юрка вже немає такого чинника, який міг би зводити докупи настільки різних особистостей. Що ж до мене, то я дізнався масу практичних цікавинок: зокрема, як жити в Парижі на мінімальну кількість грошей — де найдешевша кава, де знайти китайську кухню, як отримати від життя найбільше, маючи в кишені кільканадцять євро. Головне, що Юрко мене навчив — як тішитися моментом, даруючи собі пам’ятні насолоди — на кшталт сніданку біля Ейфелевої вежі. Я зараз пригадую ці дні з Пако як дуже світлі, просякнуті його непомірним теплом, що його Юрко мусив комусь віддавати.
Що ж до літератури, то саме в наших поїздках було задумано легендарні, так і не втілені в життя пригодницькі романи з серії «Пригоди Серпа і Молота» (Серпом мав бути я, а Молотом — Пако; авторство — спільне, як у Ільфа і Петрова; в сумі — щось а-ля Вуді Аллен від літератури: трохи еротики, трохи гумору, трохи пригод у дусі Індіани Джонса): «Серп і Молот у Парижі», «Серп і Молот у снігах Росії», «Серп і Молот на грудях фараона» і т. д. По-хорошому, з Юрком у мене була не ініціація, але дуже веселе факультативне «Замість ініціації».
Дереш «Миротворця» і Дереш періоду 2002—2007 років — двоє різних митців. Як Дереш нинішній оцінює творчість Дереша попереднього? І як він дивиться у майбутнє? Щось зміниться?
Про майбутнє не скажу — не оракул і не кашпіровський. Знаю тільки, що скаженій собаці сім верст не гак — все може змінитися, і підліткова ламка голосу може виявитися тяглим процесом «морфінгу»: я вже давно вийшов для себе за межі прогнозованих схем розвитку і стараюся більше довіряти відчуттю, ніж раціоналізувати свої пошуки. Щодо минулого скажу так: його не повернеш, і шкодувати за чимось немає сенсу. Є сенс аналізувати і черпати науку. Я, як справжній доктор Франкенштейн, симпатизую всьому, що в мене народилося, хоч який би покручений вигляд воно мало. Тож навіть своєму «Архе», беручи його на руки до грудей, кажу: «Май бейбі, ти вже таке доросле…» Книги — це живі створіння, іноді вони проявляють своє життя після виходу книги, а іноді ще в момент їх написання. Більшість книг, що їх я писав, писалися саме так — з відчуттям, що вони народжуються самі. Щоправда, з мене ще той акушер. Переглядаючи тепер свої попередні творіння, я бачу насамперед хиби — починаючи вже з крайньої книги «Пісні про любов і вічність». Іноді, чесно кажучи, лише їх і бачу… Це щоразу протверезвлює, дає підказку, як працювати далі.
Останнім часом улюблена форма існування «нового Дереша» — лекції. До тебе приходять чимало слухачів. Чим обумовлений такий інтерес до лекційної форми? Вони йдуть на тебе чи на певну тему? І про що тобі ще не пропонували читати лекції — а ти дуже хотів би?
Лекції для мене — це спосіб говорити, а я дуже люблю говорити: екстаз красномовності для мене має іноді майже релігійний відтінок. Це — генерування текстів у дуже зручній, хоч і нетривкій формі — у формі усного обміну. Також для мене лекції — це можливість доторкнутися до правди, що проявляється так само спонтанно, як і публіка, яка приходить на ці виступи: часто буває, що в присутності дружньо налаштованої аудиторії приходять якісь розуміння, які до цього перебували десь у «до-мовній» фазі, і які я сам для себе не міг ніяк сформулювати. Тобто, кажучи просто, я сам іноді дивуюся, як у взаємодії з аудиторією можливе виникнення подібних інсайтів. Що ж до публіки, яка ходить на ці лекції, то вона, здається, також неоднорідна: когось цікавить, наприклад, тема сюжетобудування, а комусь хочеться подивитися на Дереша. Зазвичай лекції присвячені темам літератури, психології творчості та культурології — тих сфер, які я сам для себе активно розвідую і де вже за ці чотирнадцять — п’ятнадцять років, що я займаюся письмом, встиг здобути деякий досвід. Ба більше, бажання ділитись якимись напрацюваннями змусили мене створити відеоканал у «ВКонтакте» — «Genesis project», де мають з’являтися короткі, на 10—15 хвилин, освітні відео для молодшої аудиторії. На жаль, позаяк я повністю поглинутий зараз великим проектом, який є для мене першочерговим, на «Дженезіс» уже не вистачає часу. Хоча я дуже хотів би повернутися до нього також — відчуваю необхідність передати якісь базові орієнтири людям, молодшим за мене на 5—10 років, аби читач (а це якраз усе ще мій читач — здебільша молодь 20—25 років) міг краще сприймати мої ж тексти, бо маю відчуття, що більш глибокі рівні моїх текстів прочитуються вкрай незначною кількістю людей — 2—5%, не більше.