Як сталося, що ти одразу — в доволі юному віці — став мегапопулярним? Ти сам оцінюєш це позитивно чи негативно? Існує думка, що писати може тільки людина «з досвідом», уже у зрілому віці. Як ти до цього ставишся?
Я вірю в долю, а ще більше — в те, що вона наділена іронією. Тож свою ранню популярність сприймаю як відокремлену від мене, незалежну, викликану не підвладними мені чинниками, а крім того, як дуже повчальну. Повчальну в тому сенсі, що за п’ятнадцять років вислуховування думок про себе зі сторони вкрай широкої аудиторії — як схвальних, так і критичних, як чесних, так і дводушних — отримав колосальний, дуже інтенсивний людський досвід. І це, безумовно, плюс. Я згоден, що з віком письмо тільки виграє, одначе «літературні моцарти» (себе я, на жаль чи на щастя, за всього бажання, до них віднести не можу) теж бувають — той же Фіцджеральд пише свій перший роман, котрий приносить йому успіх, у 24, у 29 уже виходить його «Великий Ґетсбі». 25—30 років — уже той вік, коли з’являються справжні шедеври. Я гадаю, що це – справа значною мірою спостережливості, начитаності та, все ж, «щасливої зірки».
Чому українська література з «великим скрипом» просувається у Європу? Один із твоїх романів — «Культ» — вийшов свого часу у Франції. Чи мав успіх цей проект?
Роман «Культ» було надруковано, представлено і він отримав низку позитивних відгуків у Франції, одначе для подальшого «зчеплення» з іноземними культурними реаліями потрібна робота: нові книги, активне входження до соціального життя. Гарні приклади тому — Андрій Курков, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко. Зрештою, зараз імен, перекладених на іноземні мови, так багато, що говорити про «скрип» уже, як мені видається, не на часі — процес пішов, і за останні два роки він тільки посилився. За кордоном видається й історичний роман на кшталт Марії Матіос чи Оксани Забужко, які підкріплюють свій успіх належними преміями, як-от «Анґелус», і висока література, на кшталт Тимофія Гавриліва чи Юрія Винничука. Видається жіноча проза, як от Ірен Роздобудько чи Наталка Сняданко. Перекладаються молоді автори — Макс Кідрук, Ірена Карпа, Софія Андрухович і так далі. Я гадаю, що деяка наша нетерплячість змушує думати, буцімто ми повинні увірватися в Європу, як цунамі, і затопити їх усіх своєю геніальною літературою. Насправді ж культурна дифузія відбувається поступово, і європейці, які цінують стабільність своїх культурних кордонів, цю свою поступовість шанують і оберігають. Я ж наразі сподіваюся, що моя співпраця з закордонними видавцями ще попереду.
Ти і Олександр Михед, на мій погляд — нові (якщо прийняти теорію про «оновленого Дереша», відмінного від попереднього) імена, які рухаються в одному річищі: теорії світових змов, пошук відповідей на універсальні запитання (а чи є на них відповіді взагалі?), спрощений стиль, пересипаний символами. Чи можна говорити про поступове оформлення нового угруповання в українській літературі? Чи помер уже так званий сучукрліт?