І.Р.: Треба відзначити й такі самобутні явища, як бельгійська фантастика і магічний реалізм. Певно, немає в Європі іншої літератури, де магічне й фантастичне відігравали б аж таку важливу роль. Казковою, незвичайною країною Бельгія постає передусім ув очах сусідніх народів — скажімо, французів. У творах Бальзака, Гюго, де Нерваля — це край, де з часів Давіда Тенірса і Якоба Йорданса життя не змінилося. Зрозуміло, що бельгійцям таке ставлення було не до вподоби — але на той час (1830-ті роки) становлення бельгійської державності тільки починалося, тож серед головних завдань письменників було творення національного міфу. Такою солідною базою стала для Бельгії «Легенда про Уленшпігеля» Шарля Де Костера. Відтоді майже все, що виходило з-під пера бельгійських авторів, було пройняте феєричними й фантасмагоричними мотивами; навіть натуралізм, що набув у Бельгії особливого розквіту в 1890—1900-х роках, тісно сплетений із фольклорною казковістю, часом із дохристиянським легендарно-міфологічним масивом (Жорж Екаут, Каміль Лемоньє).
Д.Ч.: Магічний реалізм, як слушно відзначив професор Лувенського католицького університету Мішель Оттен, бере витоки із бельгійського символізму, сильно позначеного міфологічним і фольклорним субстратами. Візьмімо творчість одного з найбільших представників цього напрямку — Франца Елленса; він виступає послідовником і навіть (на початку свого творчого шляху) епігоном Метерлінка. Згодом Елленс долучається до сюрреалістичного руху. У драмах і новелістиці Мішеля де Ґельдероде немає розмежування між божественним і демонічним; усе це — по той бік реальності, і саме та реальність є сущою порівняно з реальністю, в якій ми перебуваємо і яка, зрештою, виступає реальністю оманливою. Не можна не назвати ще імена Поля Віллемса і Ґі Вааса. Творчість Віллемса — це вже не демонічний магічний реалізм Мішеля де Ґельдероде, а те чудесне, казкове, що досі притаманне людині, варто лишень поглянути на нього чистими очима, про що, до речі, писав той-таки Метерлінк. Світ не вписується в казковість Віллемса з його «паннами садів», із відлюдниками, що мешкають поруч із єдинорогами і феями, із «соборами туманів». Патос його творчості завжди трагічний. Одначе хочеться вірити, що магічний реалізм ще здобудеться на якесь цікаве явище в літературному сьогочассі.
І.Р.: Справді — бельгійська література напрочуд жива. Лауреат премії ім. Віктора Росселя (найпрестижнішої тутешньої літературної нагороди) 2008 року Бернар Кіріні запам’ятався новелами у стилі Борхеса. Його «Хижацькі казки» відзначаються простотою викладу, але водночас то цілісний твір, просто нашпигований загадками й символами. Романи Жаклін Арпман і Анрі Бошо продовжують міфоаналітичний напрямок у літературі. Під збільшувальне скло їхнього прискіпливого погляду потрапляють Едіп і Антигона, Орландо і Єва, багато інших легендарних персоналій, яких ми звикли сприймати однобічно — аж тут нам пропонують несподіваний, абсолютно протилежний підхід. У бельгійській літературі досить непогано почувається жанр, майже відмерлий у нас — соціально-психологічні романи. До речі, саме до цього напрямку я відніс би творчість Амелі Нотомб, хоча набагато цікавішим за неї письменником уважаю Жана-Люка Утерса, з яким довелося познайомитись особисто[7].
Д.Ч.: Маєте рацію, Іване. Сучасна бельгійська література досить строката. Є письменники, — як, скажімо, Анрі Бошо, — що в реінтерпретаціях античних міфів досить вдало культивують цілком класичне письмо. Твори Франсуа Емманюеля — постмодерні (згадаймо хоча б повість «Людське питання», яку я мав утіху перекласти українською мовою). У романах і новелах Каролін Лямарш музичність тексту переплітається з глибинним прочитанням людської психології. Жаклін Арпман іронічно й водночас надзвичайно лірично інтерпретує біблійну семантику; це вже письменниця картезіанського складу думки. Вона намагається підпорядкувати все розумовим операціям, переінтерпретувати за логічними схемами, часто доводячи їх до парадоксів. Ми не знайдемо в неї фламандської ліричності контакту з природою, трансцендентної сублімації; попри це, її творчість — один із найвищих здобутків сучасної бельгійської літератури. Крім цього, треба згадати й бельгійську поезію, адже вона, на мій погляд, — найцікавіша в сучасному франкомовному світі. Це й Ліліан Вутерс із її глибинним переосмисленням давньоєгипетської історії («Щоденник писаря») та Паскалевої доктрини («Паскалева записка»), і Вернер Ламберзі з його величезним доробком (більше 40 поетичних збірок) — подекуди він проступає медіумом із сакральним світом. Це і плеяда поетів забутих — наприклад, Рене Вербоом, письменник-сюрреаліст на межі з символізмом, який вийшов просто по-рількеанськи на кордон світу сущого і світу потойбічного; або Жак Ванденскрік, який культивує пейзаж душі, або «Пори року» Франсуа Жакмена. А ще ж є дивовижний фольклор, так удатно оброблений Максом Ельскампом чи Морісом Каремом, або іронічне автоматичне письмо Поля Нуже, угруповання «Кобра» та групи Ено, або ще — пісенна одіссея Жака Бреля…
7
Романи Ж.-Л. Утерса «Фах» і «Місце мерця» вийшли в моєму перекладі українською мовою 2015 року у видавництві «Букрек» (Чернівці).