І.Р.: Також Жак Ізоар, Вільям Кліф, Карел Ложист… Перелічувати можна довго, та я хочу повернутися до того, з чого ми починали — до інфраструктури. Звісно, гуманітарна криза — явище всесвітнє; будь-де стати маклером чи футболістом вигідніше, ніж писати книжки, не дбаючи про те, як тебе сприйматиме читач, а більше про те, наскільки доцільним буде твій текст з точки зору художності та розвитку літератури. Та все ж у європейських країнах правлячі еліти переважно усвідомлюють одну просту істину: націю, державу творять саме митці. Якщо митці не задоволені існуючим ладом, скільки їх не души, однаково рано чи пізно прорве «там, де надто тонко» — і система завалиться. Так було в Україні: у 1920—30-ті роки опозиційну владі інтелігенцію було винищено, але однаково за півстоліття нові покоління свідомої еліти розхитали, здавалось би, монолітний лад і призвели до його краху.
Д.Ч.: Але цей рецепт придатний не лише для великих імперій, а й для маленьких держав, що прагнуть зберегти незалежність та ідентичність — тільки через дбайливе доглядання своєї культури (зрештою, cultura й означає «доглядання»)...
Слово Просвіти, 5—11 листопада 2009 року