Фінансуємо ми також фестивалі — невеликі, провінційні. Сприяємо й перекладові творів бельгійських письменників. У містечку Сенефф є колегіум, який утримує наш відділ і де ми приймаємо перекладачів бельгійської літератури. Наш бюджет — приблизно п’ять мільйонів євро на рік.
Чимало бельгійських франкомовних авторів друкуються у Франції: Ґі Ґофет, Франсуа Веєрганс і Вільям Кліф у «Gallimard», Анрі Бошо в «Actes Sud», Діана Мьор у «Sabien Wespieser», Амелі Нотомб у «Albin Michel» — цей перелік можна продовжувати ще довго. Та ти й сам видавався і в «Galimard», і в «Actes Sud», і в «La Différence» — усе це французькі видавництва. Це проблема чи ні?
Цілком природно, що автор шукає видавця з якнайширшим розповсюдженням. Адже хочеться, щоб тебе прочитало якомога більше людей! Коли я видавав свою першу книжку — «Порядок денний», я взагалі нікого не знав у видавничому світі, ба більше, навіть не підозрював, що в Бельгії є видавці…
Скільки тобі було тоді років?
Тридцять шість. За цим романом, до речі, 1992 року зняв фільм палестинсько-бельгійський режисер Мішель Клейфі…
І як ти знайшов видавця?
Дуже просто. Купив квиток на поїзд Брюссель — Париж. Тоді ця подорож тривала три години, нині — всього година і двадцять хвилин. Швидкісні поїзди — також чинник певного прогресу в літературі. Я мав десять роздрукованих примірників роману, розніс їх по видавцях у Шостому окрузі Парижа, де найбільше видавництв. І ось — перемога, мене видав «Ґаллімар»!
Звичайно, можна сказати, що Франція асимілює Бельгію, французи сприймають нас, валлонців, як рівних собі. У період між двома світовими війнами і до 1980-х років бельгійські письменники фактично соромилися казати, що вони — бельгійці. Нині ситуація кардинально змінилася. Ми пишаємося своїм «бельгітюдом». Я, приміром, ніколи не приховував від читачів свого бельгійського громадянства.
А у фламандомовній частині Бельгії — те саме?
Абсолютно те саме! Найбільші видавці — в сусідніх Нідерландах, в Амстердамі.
І підтримка для письменників — та сама?
Працює це трохи інакше, але загалом — так, та сама. У фламандців усе побудовано за британським зразком. Є фінансований міністерством літературний фонд, яким керує художня рада з найвідоміших письменників і найбільших видавців. Саме вони вирішують, кому давати гроші.
Не можу не згадати про політику… На якому етапі нині відносини валлонців і фламандців?
Бельгія більш як 500 днів жила без уряду[2] … І жила непогано! (Сміється.) Справді, державний борг зменшився, рівень безробіття — теж. Чому не було уряду? Бо у Фландрії одержали перемогу націоналісти, які зажадали відокремити свій регіон. Це стояло першим пунктом їхньої програми. Складно створити уряд із партією, яка хоче розділити твою країну! Перемовини тривали кілька місяців. Зрештою, націоналісти пішли в опозицію, а інші фламандські партії об’єднались і створили уряд. Нині йдеться про дуже амбітну й важливу для країни загалом реформу: уряд прагне передати регіонам майже всю владу. Колишній центр, таким чином, перетвориться на порожню мушлю, в його руках залишаться лише військові та зовнішні відносини.
Звідки в заможній Бельгії з’явився націоналізм?
Ви тут, в Україні, мабуть, добре знаєте: націоналізм є наслідком утисків, історичного приниження. У балтійських країнах, зокрема в Латвії, де я часто буваю, націоналізм набрав сили. Авжеж, мене це часом шокує, та коли думаєш, що їм довелося пережити — заперечення їхньої мови і культури, економічну блокаду, то краще розумієш фламандців. Протягом усього ХІХ ст. фламандців утискали — це правда! Фламандської мови не визнавали, офіційно вона не існувала, все відбувалося французькою, і лише пожвавлення націоналістичного руху сприяло визнанню фламандської мови і фламандської національної ідентичності. Однак у другій половині ХХ століття годі й казати про утиски щодо фламандців. У Бельгії не було прем’єра-франкофона протягом 35 років! Фламандців більше, вони заможніші. Отакий парадокс: фламандці керують державою, але націоналізм не згасає, його живить історична пам’ять.
Під час мандрів мені здалося, що Бельгія — толерантніша країна, ніж, скажімо, Франція. Такого культу африканського мистецтва я ніде не бачив. Це мені тільки здалося чи це справді так?
2
Після виборів до Федерального парламенту 13 червня 2010 року нова коаліція кілька разів відхиляла кандидатури на голову уряду, пропоновані королем Бельгії Альбертом ІІ. Лише 2 грудня 2011 року прем’єр-міністром офіційно став Еліо Ді Рупо. Урядова криза тривалістю 541 день (весь цей час урядом керував попередній прем’єр Ів Летерм) стала найдовшою в історії Євросоюзу.