У 2008 році Е.-Е. Шмітт прийняв бельгійське громадянство, а 2012 очолив паризький Театр на Лівому березі. Відтоді більшість його текстів пишуться в потязі між Парижем і Брюсселем. Того ж 2012 року Шмітта було прийнято до лав Королівської академії французьких мови та літератури Бельгії.
Шмітт прибув до України в 2013 році з нагоди виходу збірки оповідань «Мрійниця з Остенде» (переклад Зої Борисюк). Спеціально до його приїзду в «Молодому театрі» поставили «Загадкові варіації» — один із найбільших театральних успіхів драматурга. Що й казати, вистава мала шалений успіх і досі користується популярністю серед глядачів.
Ми зустрілися в готелі «Прем’єр-палац» біля барної стійки. Що я до цього про нього знав? «Оскар і пані в рожевому» — чуттєва історія, розказана засобами літератури, театру і кіно, та (як на мене) надто вже солодкава. Хоча в інтерпретації Аліси Фрейндліх в однойменній моновиставі цей текст постав у геть іншому — сказати б, вищому — вимірі. Ще я знав на той час історію про «Месьє Ібрагіма…». Цей текст я щиро вподобав через свою давнішню симпатію до Ісламу (та й кінематографічна версія твору була на висоті — Омар Шариф прикрашає собою будь-яку картину).
Тепер я мав змогу не лише побачити зірку європейської літератури, а й потиснути Шміттові руку та помордувати його своїми запитаннями. Я знав, що Шмітт захищав дисертацію з філософії, тож дуже переживав за наповненість нашої розмови. Але…
Переді мною сиділа щира людина, яка вміла подобатися, не добираючи поз, не вдаючи з себе когось — людина, яка досить вдало була собою, а більше ніким. Шмітт із посмішкою сприймав будь-яке запитання, багато сміявся, вміло спрямовував бесіду в потрібне саме йому річище. Словом, поводився як справжній Маестро.
Під час розмови я тихо заздрив. Звісна річ, по-білому. Драматург розповідав, що, відколи мешкає в Брюсселі, а працює в Парижі, то пише переважно в потязі — і мені пригадався цей комфортний потяг і складене там оповідання, яке так і не побачило світу…
Згодом мені судилося чимало працювати з текстами Шмітта — збірку «Двоє добродіїв із Брюсселя» я перекладав у резиденції на Півдні Франції. Багато їздів заповідником Камарґа та Лазурним узбережжям — і писав. Справдилося те, про що я таємно мріяв під час нашої розмови. А ще «Двоє добродіїв…» стали доброю школою з написання новел: чіткий сюжет, приголомшлива розв’язка, прозоре розмежування дії (короткі речення) та описів і міркувань (довгі фрази). А п’єса «Загадка Айнштайна», з якою працював пізніше, допомогла знайти відповіді на складні запитання, суголосні нашому непростому часу: де межа патріотизму і що таке справжній націоналізм?
Багато хто не сприймає Шмітта — мовляв, це «попсовий» автор. Авжеж, це масліт, а проте — якісний масліт, який можна (і треба!) радити школярам і домогосподаркам не лише як спосіб розрадитися книжкою, а й як нагоду замислитися над важливими проблемами. Бо Шмітт дає відповіді. А якщо зазирнути глибше — побачимо в його текстах і інший шар, філософський, приступний тльки фахівцям.
Месьє Шмітт, цікаво, з чим ви асоціювали Україну до приїзду в Київ?
Україна для мене — свого роду музичний пейзаж. Остання частина «Картинок з виставки» Модеста Мусоргського — «Богатирські ворота». Я ніби чую цю врочисту музику в оркеструванні Моріса Равеля. Щоразу, коли їду в якусь країну вперше, уявляю її у вигляді мелодії. Треба сказати, що музику я слухаю так само багато й часто, як пишу й читаю. У мене музичне життя.
Ваша остання (в часі) книжка — збірка новел «Двоє добродіїв із Брюсселя» вийшла в період гучних дебатів щодо прийняття у Франції відомого закону про дозвіл одностатевим партнерам одружуватися й усиновляти дітей. Чому взялися за цю тему? Мода?
О ні! Ця проблема набагато старша, ніж сама мода! Я хотів показати різницю між гомосексуальною та гетеросексуальною парою. Головна сцена — вінчання в церкві. Перед вівтарем справжні наречений і наречена — хлопець і дівчина, а в глибині собору два чоловіки, схиливши коліна і сховавшись від чужих поглядів, услід за парою, що вінчається, повторюють слова присяги та обмінюються обручками. Далі я показую, як кожна з пар зіштовхується з різними труднощами. Пара «чоловік—жінка» не в змозі впоратися з проблемою подружньої зради, тоді як для двох чоловіків такої проблеми не існує. При цьому вони мусять миритися з життям маргіналів. Для пари «чоловік—жінка» справжнім щастям є народження дітей. А пара «чоловік—чоловік» живе в повному розпачі, оскільки мати дітей вони не можуть. Та ось у гетеросексуальної пари з’являється дитина… І пара «чоловік—чоловік» стає її таємними батьками. Ця книжка відразу «ввійшла в моду». Але я писав новелу безвідносно до того, що відбувається у Франції. Мої герої не вимагають права взяти законний шлюб — вони вигадують власний, такий, яким його уявляють. І обставляють його, наче спектакль.