Ваші п’єси, ваші тексти ставили в багатьох театрах різні режисери, як знамениті, так і початківці. Чи бувало так, що та або інша постановка вам категорично не подобалася, — аж до бажання її заборонити?
Письменник-драматург мусить змиритися з тим, що в театрі його твір — лише одна зі складових майбутнього сценічного твору. Якщо ж автор вважає, що текст — це головне і відступати від нього не можна, то краще взагалі не писати п’єс. Драматург лише бере участь у створенні живої вистави. Одного разу мене і знаного письменника, нині лауреата Нобелівської премії, Жана-Марі Гюстава Ле Клезіо запросили до знаменитого французького інтерв’юера Бернара Піво. Наприкінці ефіру Піво запитав у Ле Клезіо: «Чи не хочете написати п’єсу, як пан Шмітт?» — «Що ви! — відповів Леклезіо. — Не хочу, щоби мене позбавляли моїх текстів!» І це правда: постановники, по суті, позбавляють драматурга його текстів… Леклезіо мав рацію. Але з цією втратою треба змиритися.
З моїми п’єсами різне бувало. Траплялися бездарні постановки, які підтверджували мою авторську невпевненість у тексті. Інколи я вгадував, і спектакль виходив саме таким, як я й припускав. Мене засмучує, коли спектакль є гіршим, ніж мій текст, але я не роблю з цього трагедії. До того ж, подорожуючи світом, знайомлячись із різними театрами і глядачами, я переконався: моя думка не має аж такого великого значення. Візьмімо для прикладу одну з моїх п’єс — «Лібертен». Головний герой, Дені Дідро, працює над статтею для енциклопедії. Його увага постійно відволікається на жінок — коханку, дружину… Після прем’єри в Парижі глядачі були в захопленні. «Прекрасно!.. Тонко!.. Дуже по-французькому!..» — ось у загальних рисах коментарі паризької публіки. Чотири місяці потому я опинився на прем’єрі цієї ж вистави в Цюріху, у величезному театрі Шаушпільгаус. Він більший за Комеді Франсез. Постановка мене шокувала! Ніби навмисне випнуто всі слабкі місця п’єси, монологи промовлялися ледь не механічно. Для парижанина таке — жахіття! Коли спектакль закінчився, я вибіг із залу і сховався в коридорі. Але від глядачів почув те саме, що і в Парижі: постановка вдала! Так, мені не сподобалося. Але режисер ставив спектакль із урахуванням менталітету місцевої публіки, тож не помилився.
І все ж, яка постановка на основі вашого тексту видалася Вам найкращою?
«Найкращих» постановок не буває. У різних країнах одну й ту саму п’єсу можна зіграти по-різному. Все залежить від національних особливостей: вдала для Парижа постановка може провалитися, скажімо, у Києві. І навпаки. Наші театральні традиції виткані з різних течій і мають різну енергетику. Росіяни грають і серцем, і головою, і тілом. У Франції ж схильні грати переважно головою, зрідка — серцем. І практично ніколи — тілом. У Німеччині грають тільки головою й серцем, але не тілом.
З ким із відомих акторів Франції ви товаришуєте?
О! В моєму житті були великі зустрічі! Ще 1996 року мою п’єсу «Загадкові варіації» поставили спеціально для Алена Делона. Раніше він був тільки кінозіркою. У тій постановці грав також Франсіс Юстер. Це — найближчий мій товариш. Він дотепер грає в театрі, яким я керую. Жан-Поль Бельмондо зіграв у моїй п’єсі «Фредерік, чи Бульвар злочинів». Він заявляв тоді, що прощається зі сценою. Але в «прощання» Бельмондо вірити не можна. Не можу не згадати й чудову акторку Даніель Дар’є, яка зіграла в «Оскарі й Рожевій дамі» у 86 років! Це — дивовижна жінка! Ще моя бабуся дивилася фільми за її участі. Шарлотта Ремплінґ грала Лізу в «Маленьких сімейних злочинах». Жиля грав Бернар Жиродо — чудовий актор, сценарист і театральний режисер… Авжеж, Депардьє! Спеціально для нього було написано сценарій «Вольпоне». Цей фільм ішов на каналі TF1. Мені пощастило: великі актори завжди хотіли грати в моїх п’єсах. Очевидно, мені вдаються яскраві образи…
Ви згадали театр, яким керуєте віднедавна. Це — паризький Театр на Лівому березі. Що плануєте там ставити?
З вересня 2012 року по квітень 2013 на нашій сцені йшла моя п’єса «Щоденник Анни Франк». Це — сценічна адаптація знаменитої книжки. Я цим дуже пишаюся, адже тривалий час існувала заборона на інсценізацію щоденника. А три роки тому Фонд Анни Франк, що міститься у швейцарському місті Базель, оголосив конкурс… Із драматургів вибрали мене. Перша постановка була, зрозуміло, в Амстердамі, оскільки Анна Франк — національна героїня Голландії. У нашому театрі за доволі стислий період «Щоденник Анни Франк» було зіграно 200 разів! Ще одна наша постановка — музичний спектакль «Біллі Голлідей». Сценарій писав не я (не подумайте, що забрав собі весь театр!). Але мені завжди хотілося поставити щось музичне. Адже музика — моя пристрасть.