— Чому? — нарешті Мора поставила питання, яке спало їй на думку одразу, як вона побачила Ріццолі на своєму газоні. — Чому ви в Бруклайні? Це не ваша територія.
Та глянула на детектива Екерта, який дещо присоромлено відповів:
— Розумієте, за останній рік у Бруклайні було лише одне вбивство. Ми вирішили, що за таких умов є сенс викликати колег із Бостона.
Так, сенс у тому був, Мора це збагнула. Бруклайн був усього лиш спальним передмістям, а поліція Бостона минулого року розслідувала шістдесят убивств. Такі речі серед усього іншого вимагають практики.
— Ми все одно приїхали б, — мовила Ріццолі. — Після того, як почули ім’я жертви. Ким ми її вважали. — Вона трохи помовчала. — Мушу визнати, мені й на думку не спало, що це можете бути не ви. Я подивилася на жертву й вирішила…
— Як і всі ми, — додав Фрост.
Запало мовчання.
— Ми знали, що ви маєте повернутися з Парижа ввечері, — продовжила детектив. — Ваша секретарка сказала. Не складалося лише з автомобілем — чому ви сиділи в машині, зареєстрованій на іншу жінку.
Мора осушила склянку й поставила її на столик. Сьогодні вистачить із неї однієї порції. Кінцівки вже заніміли, зосередитися було важко. Обриси кімнати розмилися, у світлі ламп предмети м’яко світилися. «Це все не насправді, — подумала вона. — Я сплю в літаку десь над Атлантикою, а коли прокинуся, дізнаюся, що літак уже сів. Що нічого цього не було».
— Ми поки нічого не знаємо про Анну Джессоп, — вела далі Ріццолі. — Усе, що нам відомо, ми бачили на власні очі: ким би вона не була, вона ваша точна копія, док. Може, у неї волосся довше, може, є ще якісь відмінності. Але в цілому ми повірили. Усі ми. А ми вас знаємо. — Вона зробила паузу. — Розумієте, до чого я веду, так?
Так, Мора розуміла, тільки не хотіла про це говорити. Просто дивилася на склянку на столику. На кубики льоду, що танув.
— Якщо схожість обдурила нас, то могла обдурити і будь-кого іншого. І того, хто всадив ту кулю їй у голову, — теж. Ваш сусід почув звук пострілу незадовго до двадцятої години. Уже було майже темно. А вона сиділа в припаркованому авто за кілька ярдів від вашої під’їзної доріжки. Будь-хто припустив би, що це ви, побачивши її там.
— Гадаєте, це я була мішенню, — мовила Мора.
— У цьому є сенс, хіба ні?
— Це все не має сенсу, — похитала вона головою.
— Ваша робота дуже публічна. Ви даєте свідчення на судових процесах у справі вбивств. З’являєтеся в газетах. Ви наша Королева Покійників.
— Не називайте мене так.
— Вас так звуть усі копи. Преса зве. Ви ж це знаєте?
— Це не значить, що мені подобається це прізвисько. Насправді я його терпіти не можу.
— Але воно значить, що вас помітили. Не тільки через те, чим ви займаєтеся, а й через вашу зовнішність. Ви ж знаєте, що чоловіки вами цікавляться, правда? Цього хіба сліпий не побачить. Приваблива жінка завжди привертає увагу. Правда, Фросте?
Фрост розгубився, явно не очікуючи опинитися в такому незручному становищі, зашарівся. Бідолашний, так просто червоніє.
— Людям це властиво, — визнав він.
Мора подивилася на отця Брофі, який не відповів на її погляд. Їй стало цікаво, чи діють на нього ці закони привабливості. Хотілося так думати. Хотілося вірити, що й Деніел не вільний від тих думок, що переслідують її.
— Приваблива, публічна жінка, — продовжила Ріццолі. — Її переслідують, нападають перед її ж житлом. Таке вже бувало. Як звали ту акторку з Лос-Анджелеса? Ту, яку вбили.
— Ребекка Шеффер[2], — підказав Фрост.
— Так. А тоді ще справа Лорі Гванґ. Ви її пам’ятаєте, док.
Так, Мора пам’ятала, бо саме вона робила аутопсію ведучої новин Шостого каналу. Лорі Гванґ виходила в ефір усього лиш протягом року, коли її застрелили перед студією. Вона навіть не знала, що її переслідують. Збоченець дивився на неї по телебаченню, написав кілька фанатських листів. А тоді одного дня чекав на неї біля студії. Коли Лорі вийшла з неї і рушила до свого авто, він вистрілив їй у голову.
— Це ризики публічного життя, — сказала детектив. — Ніколи не знаєш, хто спостерігає за тобою на одному з телеекранів. Ніколи не знаєш, хто їде в авто за тобою, коли ввечері повертаєшся з роботи. Ми про таке навіть не думаємо — про те, що хтось може нас переслідувати. Плекати про нас фантазії.
Ріццолі замовкла. Тоді тихо мовила:
— Я там була. Я знаю, що таке — бути в центрі чиєїсь манії. Не те щоб у мені було на що дивитися, але зі мною це сталося.
Вона простягнула руки, показуючи шрами на долонях. Вічні сувеніри на згадку про битву з чоловіком, який двічі ледь не позбавив її життя. І цей чоловік досі був живий, хоч і полонений у паралізованому тілі.
2
21-річна голлівудська акторка, вбита у 1989 році неврівноваженим шанувальником. Ця трагедія призвела до прийняття в Каліфорнії закону про запобігання переслідуванням.