— А що за жінка та Матильда Первіс? Я хотіла б дізнатися про неї більше.
Мора мовчала.
— Я бачила її фото по телевізору. Наче нічого особливого. Не знаю, як вона могла це зробити.
— Люди що завгодно зроблять, аби вижити.
— Де вона живе? На якій вулиці? У новинах сказали, що вона з Натика.
Мора дивилася в темні очі матері й відчула, як спиною пробіг холодок. Не за себе — за Метті Первіс.
— Для чого вам це знати?
— Я маю право. Як мати.
— Мати? — Мора мало не зареготала. — Ви справді думаєте, що заслужили на це звання?
— Але ж я твоя мати. А ти — сестра Семюела. — Вона схилилася ще ближче. — Знати — це наше право. Ми його родина, Моро. Немає в житті нічого міцнішого за кров.
Мора дивилася в ці очі, так моторошно схожі на її власні, і бачила там не менший розум і навіть проблиск винятковості. Але це світло було спотворене — викручене відображення в розбитому дзеркалі.
— Кров нічого не важить, — мовила вона.
— То чому ти тут?
— Я прийшла, щоб востаннє подивитися на вас. А тепер я піду. Бо я вирішила, що попри все те, що може сказати ДНК, моя матір не ви.
— А хто ж?
— Жінка, яка мене любила. Ви не знаєте, як любити.
— Я любила твого брата. Могла б любити й тебе.
Амальтея простягнула руку понад столом і погладила Мору по щоці. Ніжний доторк, теплий, як справжня материнська рука.
— Дай мені шанс, — прошепотіла вона.
— Прощавайте, Амальтеє. — Мора підвелася, натиснула кнопку виклику охоронців. Сказала в інтерком: — Я закінчила. Готова йти.
— Ти повернешся, — сказала Амальтея.
Мора навіть не глянула не неї, не озирнулася, виходячи з кімнати. Чуючи голос Амальтеї за спиною:
— Моро! Ти ще повернешся!
Із шафки в кімнаті для відвідувачів Мора забрала свою сумочку, водійські права, кредитні картки. Усе те, що підтверджувало її особистість. «Але я вже знаю, хто я така», — подумала вона.
«І знаю, ким я не є».
На вулиці, просоченій літньою спекою, Мора зупинилася й глибоко вдихнула. Відчула, як тепло дня вимиває з її легень наліт в’язниці. Як отрута Амальтеї Ленк змивається з її життя.
Мора несла в своєму обличчі, у своїх очах докази її материнства. У її венах текла кров убивць. Однак зло не успадковується. Хоча генетично вона мала цей потенціал, так само було і з кожним дитям, яке приходило у цей світ. «Тут я нічим не відрізняюся від інших. Ми всі походимо від чудовиськ».
Вона пішла геть від дому полонених душ. Попереду було її авто й дорога додому. І Мора не озиралася.