З-за рогу вигулькнули фари, вулицею проїхало авто, уповільнившись біля її будинку. Патруль поліції Бруклайна.
«Ні, усе тепер інакше», — подумала вона, дивлячись, як віддаляється авто.
«Усе завжди інакше».
Мора приїхала на роботу раніше, ніж її секретарка. О шостій вона вже була за своїм столом, розбирала стос розшифровок надиктованих текстів та звітів з лабораторії, які зібралися у теці вхідних документів за тиждень паризької конференції. Вона подужала вже третину паперів, коли почула кроки й, піднявши голову, побачила у дверях Луїз.
— Ви тут, — пробелькотіла секретарка. Мора привітно всміхнулася їй.
— Bonjour[4]! Я подумала, що слід узятися за папери якомога раніше.
Луїз подивилася на неї, тоді увійшла до кімнати й опустилася на стілець перед столом Мори, неначе раптом так втомилася, що несила було втриматися на ногах. Їй було п’ятдесят, але Луїз завжди здавалася вдвічі витривалішою за Мору, яка була на десять років молодша. Однак цього ранку секретарка мала виснажений вигляд, її обличчя під флуоресцентними лампами здавалося худим та запалим.
— З вами все гаразд, докторе Айлс? — тихо запитала вона.
— Усе добре. Невеликий джетлаг.
— Я маю на увазі… після того, що сталося вчора. Детектив Фрост був такий упевнений, що це ви в тому авто…
Мора кивнула, її усмішка зів’яла.
— То було, як у «Зоні сутінків»[5], Луїз. Повернутися додому й побачити всі ті патрульні автівки біля мого дому.
— Це було жахливо. Ми всі думали… — Луїз ковтнула й опустила очі на свої коліна. — Я відчула таке полегшення, коли доктор Брістол мені зателефонував. Сказав, що це помилка.
Тиша обважніла від докору. Мора раптом збагнула, що це вона мала б зателефонувати своїй секретарці. Мала б зрозуміти, що це потрясіння для Луїз і вона хотіла б почути її голос. «Я так давно живу сама, ні до кого не прив’язана, — подумала вона, — що мені навіть не спало на думку, що у світі є люди, яким небайдуже, що може статися зі мною».
Луїз підвелася.
— Я дуже рада вас бачити, докторе Айлс. Хотіла вам це сказати.
— Луїз?
— Так?
— Я привезла вам дещо з Парижа. Знаю, це прозвучить непереконливо, але воно в моїй валізі. А валізу загубила авіакомпанія.
— О, — секретарка засміялася. — Ну, якщо це шоколад, моїм стегнам він точно ні до чого.
— Нічого калорійного, чесно. — Мора глянула на годинник на столі. — Доктор Брістол ще не прийшов?
— Щойно приїхав. Бачила його на стоянці.
— Не знаєш, коли в нього розтин?
— Який саме? Він має їх два.
— Вогнепальна рана. Учорашня жінка.
Луїз подивилася на неї довгим поглядом.
— Здається, ця аутопсія друга за розкладом.
— Про неї нічого більше не відомо?
— Не знаю. Краще спитайте доктора Брістола.
3
Хоча в її розкладі того дня аутопсій не було, о другій Мора рушила вниз і переодяглася в хірургічну форму. У жіночій роздягальні вона була сама, тому не поспішаючи зняла вуличний одяг, охайно склала блузу й слакси до шафки. Форменний одяг на голій шкірі здавався хрустким, наче свіжовипране простирадло, звична рутина заспокоювала: затягнути пояс штанів, сховати волосся під чепчик. Мора почувалася стриманою, захищеною цією свіжою бавовною і тією роллю, якої набувала в цьому однострої. Глянула в дзеркало, на своє відображення — спокійне, наче чуже, усі емоції приховані. Вийшла з роздягальні, пройшла коридором і увійшла до кімнати для аутопсії.
Ріццолі з Фростом у халатах та рукавичках уже стояли біля столу, Мора не бачила жертву за їхніми спинами. Доктор Брістол першим помітив Мору. Він стояв лицем до неї, умістивши огрядне черево в хірургічний халат розміру XL, і коли вона ввійшла до зали, він зустрів її погляд. Брови над маскою суворо зійшлися, й вона побачила в його очах запитання.
— Вирішила зайти глянути, — промовила Мора.
Ріццолі розвернулася, подивилася на неї. Вона теж супилася.
— Ви точно хочете бути тут?
— А вам не було б цікаво?
— Не впевнена, що я хотіла б це бачити. Зважаючи на все.
— Я просто подивлюся. Якщо ви не проти, Ейбе.
Брістол знизав плечима.
— Дідько, мені теж було б цікаво, — визнав він. — Приєднуйтеся.
Мора обійшла стіл, до Ейба, і від першого прямого погляду на тіло в роті стало сухо. У цій лабораторії вона бачила чимало жахів, дивилася на плоть на всіх етапах розкладання, на тіла, настільки пошкоджені вогнем чи травмами, що ці рештки важко було назвати людиною. Жінка, яка нині лежала на цьому столі, надзвичайно добре збереглася, як на її досвід. Кров змили, вхідний отвір кулі з лівого боку голови закривало темне волосся. Обличчя було непошкоджене, вигляд тіла псували тільки цілком нормальні трупні плями на шкірі. У паху та на шиї, де Йошима, асистент моргу, брав кров для аналізів, виднілися свіжі проколи, однак в іншому тіло лишилося недоторканим — скальпель Ейба ще не зробив жодного надрізу. Якби грудна клітка вже була розкрита, тіло стривожило б її значно менше. Розтяті тіла анонімні. Серця, легені, селезінки — це всього лиш органи, настільки позбавлені індивідуальності, що їх можна пересаджувати між тілами, як автомобільні запчастини. Але ця жінка досі була ціла, з приголомшливо впізнаваними рисами обличчя. Учора Мора бачила це тіло одягненим, у тіні, освітлене тільки променем «Меглайта» Ріццолі. Тепер на обличчя різко світили лампи для розтину, одяг зняли, відкриваючи оголений торс, і ця зовнішність була не просто знайомою.
5
Телевізійний серіал, кожен епізод якого являє собою суміш фентезі, наукової фантастики, драми чи жаху; часто має страшну або несподівану розв’язку.