«Господи, це ж моє обличчя, моє тіло на тому столі».
Тільки Мора знала, яка разюча насправді між ними схожість. Ніхто в цій кімнаті не бачив форми її голих грудей, вигину стегон. Вони знали тільки те, що вона їм показувала, — обличчя, волосся, і не могли знати, що її подібність до цього тіла настільки інтимна, що включає навіть рудуваті спалахи в лобковому волоссі.
Мора дивилася на кисті рук жінки, на довгі й витончені пальці, такі схожі на її власні. Руки піаністки. На пальцях уже були сліди чорнила. Рентген черепа та зубів теж уже зробили; зубна панорама вже лежала на лампі, два білих ряди зубів сяяли, як усмішка Чеширського кота. «Це такими будуть мої знімки? — запитала вона себе. — Чи ми настільки однакові, аж до зубної емалі?»
Власний голос здався їй неприродно спокійним, коли вона запитала:
— Ви ще нічого про неї не дізналися?
— Досі перевіряємо ім’я Анна Джессоп, — відповіла Ріццолі. — Поки маємо хіба що водійські права, видані штатом Массачусетс чотири місяці тому. Там написано, що їй сорок років. П’ять футів сім дюймів зросту, чорне волосся, зелені очі. Вага — сто двадцять фунтів.
Ріццолі оглянула тіло на столі.
— Я б сказала, що вона відповідає цьому опису.
«Як і я, — подумала Мора. — Мені сорок років, зріст — п’ять футів сім дюймів, вага — сто двадцять п’ять. Але яка жінка не прибреше про свою вагу на водійських правах?»
Вона без слів дивилася, як Ейб завершує огляд поверхні тіла. Час від часу він робив коротенькі нотатки на попередньо роздрукованій діаграмі з жіночим тілом. Куля ввійшла в ліву скроню. Трупні плями знизу тулуба та на стегнах. Шрам від апендектомії. Судмедексперт поклав свої записи й перейшов до ніг жертви — узяти вагінальні мазки. Поки вони з Йошимою розсували стегна мертвої жінки, аби відкрити промежину, Мора зосередилася на її животі. Дивилася на шрам від видалення апендикса — тоненьку білу лінію на шкірі кольору слонової кістки.
«У мене теж такий».
Узявши мазки, Ейб перейшов до таці з інструментами й підняв скальпель.
Дивитися на перший надріз було майже нестерпно. Мора піднесла руку до грудей, наче відчувала, як лезо розтинає її власну плоть. Поки Ейб робив Y-подібний розріз, вона подумала: «Це помилка. Не знаю, чи зможу на це дивитися». Але не зійшла з місця, заклякла, зачарована й нажахана, дивлячись, як він відділяє шкіру від грудної стінки, швидко знімає, наче білує дичину. Брістол працював, несвідомий її жаху, зосереджений тільки на розтині. Умілий патологоанатом може зробити просту аутопсію менше ніж за годину, тож на цьому етапі розтину він не марнував часу на без потреби акуратні розрізи. Мора завжди вважала Ейба приємним чоловіком, з його добрим апетитом до їжі, випивки й опери, але зараз його розбухлий живіт і бичача шия робили його подібним на товстого м’ясника, який крає м’ясо ножем.
Шкіра з грудної клітки була знята, груди сховалися під відгорнутими клаптями, відкриваючи ребра та м’язи. Йошима схилився над нею із секатором і взявся розрізати ребра. Мора смикалася від кожного клацання ножиць. «Як легко ламаються людські кістки, — подумала вона. — Ми думаємо, що серце захищає міцна клітка з ребер, але варто лиш натиснути, варто двом лезам зійтися — і вони, одне за одним, поступаються загартованій сталі. Ми зроблені з такого тендітного матеріалу».
Йошима розрізав останню кістку, Ейб розітнув останні хрящі та м’язи. Удвох вони підняли грудину, наче кришку зі скрині.
У відкритій грудній порожнині поблискували серце та легені. Морі одразу спало на думку: молоді органи. Але вона зрозуміла — ні, сорок років це вже не молодість, правда? Непросто було визнати, що у свої сорок вона вже прожила половину життя. Її, як і жінку на цьому столі, уже не можна вважати молодою.