Усередині стояв аромат шкіри та воску для глянсування автомобілів. Двейн називав цей бенкет запахів афродизіаком для чоловіків, а Метті від нього зараз стало хіба що млосно. Вона зупинилася поміж сексапільних сирен: нових моделей цього року. Самі вигини й хром сяють у світлі прожекторів — чоловік душу занапастити в цьому залі може. Проведе рукою по боці кольору синій металік, задивиться надто довго на своє ж відображення в лобовому склі і починає бачити свої мрії. Бачити чоловіка, яким міг би стати, якби тільки мав одну з цих автівок.
— Місіс Первіс?
Метті розвернулася й побачила, що їй привітно махає Барт Тейєр, один із продавців її чоловіка.
— О, привіт, — мовила вона.
— Двейна шукаєте?
— Так. Де він?
— Здається, ем… — Барт кинув погляд на кабінети в дальньому кінці залу. — Я подивлюся.
— Нічого, я сама його знайду.
— Ні! Тобто, давайте краще я, гаразд? Вам треба сісти, відпочити. У вашому стані не можна забагато стояти на ногах.
Навіть смішно чути таке від Барта: у нього черево більше, ніж у неї. Метті вичавила з себе усмішку.
— Я всього лиш вагітна, Барте. Не скалічена.
— То коли великий день?
— За два тижні. Принаймні ми так думаємо — тут не вгадаєш.
— Оце точно. Мій перший син не хотів вилазити. Народився на три тижні пізніше і відтоді всюди запізнюється. — Продавець їй підморгнув. — Піду пошукаю вам Двейна.
Метті дивилася, як Барт іде до кабінетів. Трохи пройшла за ним — так, щоб побачити, як він стукає в Двейнові двері. Відповіді не було, постукав ще раз. Нарешті двері відчинилися, Двейн висунув голову і налякано здригнувся, помітивши дружину, яка замахала йому з виставкового залу.
— Можна з тобою поговорити? — гукнула вона.
Двейн вийшов із кабінету, зачинив за собою двері. Різко спитав:
— Що ти тут робиш?
Барт перевів очі з одного на іншу. Повільно почав відходити до виходу:
— Ем, Двейне, я сходжу вип’ю кави.
— Так, так, — пробуркотів Двейн. — Байдуже.
Продавець зник. Чоловік з дружиною подивилися одне на одного.
— Я на тебе чекала, — сказала Метті.
— Що?
— Мій прийом у гінеколога, Двейне. Ти сказав, що прийдеш. Лікар Фішмен чекав двадцять хвилин, а тоді чекати було вже нікуди. Ти пропустив УЗД.
— О. Господи, я забув. — Чоловік провів рукою по темному волоссю, пригладив його. Завжди труситься над своєю зачіскою, над сорочкою, над краваткою. Він любив говорити: «Коли маєш справи з продукцією високого класу, мусиш сам цьому відповідати». — Вибач.
Метті розкрила сумочку, дістала знімок.
— Хочеш хоча б на знімку побачити?
— Що це?
— Це наша донька. Знімок УЗД.
Він глянув на картинку, знизав плечима.
— Тут не дуже щось і видно.
— Отут видно ручку, а там — ніжка. Якщо придивитися, навіть личко майже видно.
— Ну круто. — Він віддав дружині знімок. — Удома буду трохи пізніше, гаразд? Близько шостої приїде клієнт для тест-драйву. Повечеряю сам.
Жінка поклала УЗД у сумочку й зітхнула.
— Двейне…
Він швидко дзьобнув її у чоло.
— Я тебе проведу. Ходімо.
— А ми не можемо зараз вийти на каву чи ще кудись?
— У мене клієнти.
— Але ж у виставковому залі нікого немає.
— Метті, будь ласка. Дай мені попрацювати, добре?
Двері Двейнового кабінету раптом відчинилися. Метті швидко озирнулася: довготелеса білявка перебігла через коридор до іншого кабінету.
— Хто це?
— Хто?
— Жінка, яка була в тебе в кабінеті?
— А. Вона? — чоловік прокашлявся. — Новенька. Я вирішив, що нам у продажах потрібна жінка. Ну, знаєш, щоб команда була різноманітніша. Виявилося, що вона справжній скарб. Минулого місяця продала більше авто, ніж Барт, а це про щось та й свідчить.
Метті дивилася на зачинені двері кабінету Двейна й думала: «Ось коли все почалося. Минулого місяця. Тоді між нами все змінилося, тоді у Двейновому тілі опинився чужинець».
— Як її звати? — запитала вона.
— Слухай, мені справді треба працювати.
— Я просто хочу знати, як її звати.
Вона подивилася на чоловіка і тої ж миті побачила в його очах чисту провину, яскраву, мов неон.
— Господи… — Він відвернувся. — Нащо мені все це.
— Ем, місіс Первіс? — То був Барт, гукав від входу до виставкового залу. — Ви знали, що у вас колесо спустило? Механік щойно мені показав.
Жінка здивовано подивилася на продавця.
— Ні. Я… Я не знала.
— Як можна не помітити, що в тебе спустило колесо? — запитав Двейн.