Керівництво перебрав на себе отець Брофі.
— Сідай, — сказав він, показуючи на канапу. — Я принесу тобі випити.
— Ти мій гість. Це я маю тебе частувати, — заперечила Мора.
— Не за цих обставин.
— Я навіть не знаю, які тут обставини.
— Детектив Ріццолі розповість.
Він вийшов із кімнати й повернувся зі склянкою води — не зовсім той напій, який вона обрала б для себе зараз, але ж не годиться просити священика принести пляшку горілки. Мора сьорбнула зі склянки, ніяковіючи під його поглядом. Отець Брофі опустився в крісло навпроти й дивився на неї так, наче боявся, що вона зникне.
Нарешті вона почула, як до будинку заходять Ріццолі та Фрост, почула їхні перешіптування в передпокої з кимось третім — цього голосу Мора не впізнала. «Таємниці, — подумала вона. — Чому у всіх від мене якісь таємниці? Чого вони не хочуть мені розповідати?»
Вона підняла очі на детективів, які заходили до вітальні. Третій співрозмовник представився детективом Екертом із Бруклайна — ім’я, яке вона напевно забуде вже за п’ять хвилин. Усю увагу Мора зосередила на Ріццолі, з якою вже працювала раніше, на жінці, до якої вона ставилася з повагою і приязню.
Детективи всілися, Ріццолі та Фрост навпроти неї, через низький столик. Мора відчувала себе в меншості — четверо на одну, і всі пильно дивляться на неї. Фрост дістав ручку й записника. Що він збирається занотовувати? Чому це схоже на початок допиту?
— Як ваші справи, док? — запитала Ріццолі м’яким стривоженим голосом.
Мора засміялася з такого банального запитання.
— Були б значно кращі, якби я знала, що тут відбувається.
— Можна спитати, де ви сьогодні були?
— Щойно приїхала з аеропорту.
— Що ви робили в аеропорту?
— Прилетіла з Парижа. З «Шарль де Ґолль». Політ був довгий, і я не в гуморі гратися у запитання й відповіді.
— Ви довго були в Парижі?
— Тиждень. Полетіла туди минулої середи. — Морі вчулася нотка звинувачення у безцеремонних питаннях Ріццолі, і її роздратування почало переходити у злість. — Якщо не вірите, запитайте мою секретарку, Луїз. Вона займалася моїми квитками. Я літала на зустріч…
— Ви були на конференції судово-медичної патології, це так?
Мора була заскочена.
— Ви вже знаєте?
— Луїз нам сказала.
«Вони розпитували про мене. Ще до того, як я дісталася додому, вони говорили з моєю секретаркою».
— Вона сказала, що ваш літак мав приземлитися о п’ятій годині в аеропорту Логан, — сказала Ріццолі. — Зараз уже майже десята. Де ви були?
— Виліт затримали. Якісь додаткові перевірки безпеки. Авіакомпанії нині такі параноїки, що нам ще пощастило, що злетіли лише на три години пізніше.
— Отже, ваш рейс затримали на три години.
— Я саме це щойно сказала.
— О котрій ви приземлилися?
— Не знаю. Десь о пів на дев’яту.
— Вам знадобилося півтори години, щоб доїхати з Логана додому?
— Моя валіза загубилася. Довелося писати заяву для «Ейр Франс». — Мора замовкла, раптом зрозумівши, що вона на межі. — Слухайте, у чому річ, чорт забирай? Перш ніж я відповім ще на одне запитання, я маю право знати. Ви мене в чомусь звинувачуєте?
— Ні, док. Ми вас ні в чому не звинувачуємо. Просто намагаємося встановити часові рамки.
— Часові рамки для чого?
— Докторе Айлс, ви не отримували ніяких погроз? — спитав Фрост. Мора глянула на нього зачудовано.
— Що?
— Ви не знаєте нікого, хто мав би причини вам зашкодити?
— Ні.
— Ви певні?
Мора видала спантеличений смішок.
— Хіба хтось колись може бути в цьому певен?
— У вас мусило бути кілька судових справ, де ваші свідчення когось збісили, — припустила Ріццолі.
— Тільки якщо їх бісить правда.
— Ви нажили ворогів у суді. Тих, кого допомогли засудити.
— Я певна, Джейн, у вас теж такі є. Тільки тому, що ви виконуєте свою роботу.