— Ні. Це теж — помилкове.
— Тоді той, що буде існувати завтра, подякує мені за нього, як я дякую тому, іншому.
— Ти упускаєш суть. Той ти теж будеш помилковим.
— Чому?
— Тому що він як і раніше буде сповнений бажань і зусиль, які відокремлюють тебе від Абсолюту.
— Що ж у цьому поганого?
— Ти залишишся один у світі чужаків, у світі феноменів.
— Мені подобається бути одному. Я дуже прив'язаний до себе. І феномени мені теж подобаються.
— І все ж, Абсолют завжди буде присутній, кличучи тебе, викликаючи твоє занепокоєння.
— Добре, значить нема чого поспішати. Ну, однак, я розумію, що ти маєш на увазі. Він приймає форму ідеалів. У кожного є кілька таких. Якщо ти кажеш, що треба прагнути до них, я з тобою повністю згоден.
— Ні — вони — спотворення Абсолюту, і те, про що ти говориш, є нові зусилля.
— Все правильно.
— Я бачу, що тобі ще багато чому треба розучитися.
— Якщо ти говориш про мій вульгарний інстинкт до виживання, то забудь про це.
Стежка вела вгору, і тепер ми вийшли на гладке рівне місце, яке здавалося ніби вимощеним, хоча і було усипане піском. Музика стала голосніше і продовжувала ставати все чутніше, коли я просувався вперед. Потім я побачив крізь туман повільні і ритмічні рухи смутних фігур. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що вони танцювали під музику.
Я продовжував йти, поки не зміг розглянути фігури — вони здавалися людьми, красиві чоловіки і жінки, одягнені в сільські наряди — Танцюючі під повільні такти невидимих музикантів. Танець, що виконувався ними, був складним і чарівним, і я зупинився трохи помилуватися ним.
— З якої нагоди? — Запитав я Хугі. — Вечірка тут, посеред ніде?
— Вони танцюють, — пояснив він, — щоб відсвяткувати твій прихід. Вони не смертні, а духи Часу. Вони почали це безглузде дійство, коли ти вступив в долину.
— Духи?
— Так. Стеж.
Він покинув моє плече, пролетів над ними і випорожнився. Шмат пройшов крізь кількох танцюристів, немов вони були голограмами, не забруднивши ні розшитого рукава, ні шовкової сорочки, не змусивши жодну з усміхнених фігур збитися з такту. Тоді Хугі кілька разів каркнув і полетів назад до мене.
— Навряд чи це було необхідно, — поремствував я на нього. — Це гарне дійство.
— Декадентство, — заявив він. — І тобі навряд чи слід сприймати це як комплімент, тому що вони передчувають твою невдачу. Вони тільки бажають потрапити на фінальне торжество, перш ніж спектакль закінчиться.
Я все одно ще деякий час подивився його, спершись на свій посох, відпочиваючи. Описувана танцюристами фігура повільно зміщувалася, поки одна з жінок — руда красуня — не опинилася дуже близько від мене. Але очі всіх танцюючих жодного разу не зустрілися з моїми. Все було так, немов я не присутній. Але ця жінка абсолютно точним жестом кинула щось, що приземлилося біля моїх ніг.
Я нахилився і виявив, що предмет цей матеріальний. Я тримав срібну троянду — свою власну емблему. Я випростався і прикріпив її до вилоги свого плаща. Хугі подивився в інший бік і нічого не сказав. У мене не було капелюха, щоб зняти його, але я вклонився цій леді. Мені привиділось легке посмикування в її правому оці, коли я повернувся, щоб піти.
Грунт втратив свою гладкість, коли я йшов, і музика, нарешті, розтанула. Стежка стала важчою і, коли б не розсіювалися тумани, видно було скелі або тільки гірські вершини. Я черпав сили з Каменя, інакше б я звалився, і зауважив, що тривалість такого підкріплення тепер була коротшою. Через деякий час я зупинився, зголоднівши, щоб з'їсти залишки моїх припасів.
Хугі стояв поблизу на землі і дивився, як я їм.
— Зізнатися, я в певному, невеликому ступені захоплююся твоєю наполегливістю, — сказав він. — І навіть тим, що ти мав на увазі, коли говорив про ідеали. Але тільки цим. Раніше ми говорили про безплідність бажань і старань.
— Ти говорив. Це не головна турбота в моєму житті.
— А дарма.
— Я прожив довге життя, Хугі. Ти ображаєш мене, припускаючи, ніби я ніколи не обдумував ці примітки до філософії другокурсників. Той факт, що ти знаходиш узгодженість дійсності безплідною, говорить мені більше про тебе, ніж про саме положення справ. А саме, якщо ти віриш у те, що говориш, то мені тебе шкода, бо ти повинен з якоїсь незрозумілої причини бути тут, бажаючи і намагаючись, скоріше, вплинути на це моє помилкове его, ніж бути вільним від такої нісенітниці та бути на шляху до свого Абсолюту. Якщо ж ти не віриш в це, то це говорить, що ти був посланий заважати мені і розхолоджувати мене, в такому разі ти даремно втрачаєш час.