Це не мало значення. Був тільки Камінь, палаючий Лабіринт і я сам — і ще я ледве усвідомлював самого себе. Напевно, це було самим близьким моментом, коли я підходив до ідеалу злиття з Абсолютом Хугі. Поворот… Права стопа… Знову поворот…
Час перестав мати значення. Простір обмежувався створюваним мною візерунком. Тепер я черпав сили з Каменя не звертаючись до нього, а лише як частина процесу, в якому я був зайнятий. Я вважаю, що в певному сенсі я був стертий. Я став точкою, яка рухалася по програмі запрограмованій в Камені, виконуючи операцію за операцією, що настільки поглинуло мене, що у мене не залишилося ніякої уваги, придатної для самосвідомості. І все ж на якомусь рівні я розумів, що я теж був частиною цього процесу. Тому що я якимось чином знав, що якби це робив хто-небудь інший, то виник би інший Лабіринт.
Я смутно усвідомлював, що пройшов півдороги. Шлях став складним, мої руху — і того повільніше. Незважаючи на питання швидкості, мені це якось нагадувало про мій досвід з первісним налаштуванням на Камінь, в тій дивній, складній матриці, що, здавалося, була джерелом самого Лабіринту. Права… Ліва…
Не було ніякого загальмовування, я відчував себе дуже легким, незважаючи на обдуманість кожного кроку. Мене, здавалося, постійно омивала безмежна енергія. Всі звуки навколо мене злилися в білий шум і зникли.
Потім, раптом, я, здавалося, більше не повинен був рухатися повільно. Це не було схоже на те, ніби я пройшов вуаль або бар'єр, але, швидше, що я піддався якійсь внутрішній перенастройці. Відчуття було таке, ніби я тепер рухався нормальним кроком, прокладаючи собі звивисту дорогу крізь все більш і більш тугі витки, наближаючись до того, що скоро буде кінцем малюнку. І, головне, я був як і раніше позбавлений будь-яких емоцій, хоча інтелектуально я знав, що на якомусь рівні зростало почуття тріумфу і воно скоро ось-ось прорветься. Ще один крок… Ще один… Ще, напевно, з півдюжини кроків…
І раптом світ потемнів. Здавалося, я стояв серед великої порожнечі, усього лише з палаючим світлом Каменя переді мною і палаючим Лабіринтом, подібним спіральній туманності, через яку я крокував. Я завагався, але тільки на мить. Це, мабуть, останні випробування, фінальна атака. Я не повинен відволікатися.
Камінь показував мені, що робити. А Лабіринт показував мені, де робити. Єдине, чого не вистачало, так це виду самого себе. Ліва…
Я продовжував виконувати кожен крок з усією своєю увагою. Нарешті, проти мене почала підніматися протидіюча сила, як у старому Лабіринті. Але до цього я був підготовлений багаторазовим його проходженням. Я боровся за ці два кроки проти наростаючого бар'єру.
Потім усередині Каменя я побачив закінчення Лабіринту. Я б ахнув від несподіваного розуміння його краси, але навіть дихання моє в цьому пункті регулювалося моїми зусиллями. Я кинув усі свої сили на наступний крок і порожнеча навколо мене, здавалося, затряслася. Я завершив його, але наступний був ще важчим. Я відчував себе так, немов знаходився в центрі всесвіту, ступаючи по зірках, наполегливо намагаючись передати якийсь рух тим, що було, в основному, актом волі.
Моя нога повільно просувалася, хоча я не міг її бачити. Лабіринт почав світлішати, скоро він буде горіти сліпучим світлом.
Лише ще трохи далі… Я намагався наполегливіше, ніж будь-коли в старому Лабіринті, тому що тепер опір здавався абсолютним. Я повинен був протидіяти йому твердістю і постійністю сили волі, виключаючи все, рішуче все інше, хоча тепер, здавалося, я зовсім не рухався, хоча вся моя енергія відволікалася на просвітлення візерунка… Принаймні, я впаду на тлі чудового малюнка…
Хвилини, дні, роки… Я не знаю, як довго це тривало, відчуття було таке, наче я був зайнятий я цьому єдиному акті всю вічність…
Потім я рушив далі, і скільки на це пішло часу, не знаю. Але я завершив крок і почав інший, потім ще…
Всесвіт, здавалося, закрутився навколо мене. Я пропав.
За мить я стояв в центрі свого Лабіринту, навіть не розглядаючи його, я впав на коліна і зігнувся навпіл, кров стукала у мене в скронях. Голова паморочилося, я важко дихав. Я почав тремтіти всім тілом. Я зумів це зробити, смутно зміркував я. Що б тепер не сталося, тут був Лабіринт. І він витримає…
Я почув звук там, де ніяким звукам неможливо було бути, але мої змучені м'язи відмовилися відповідати, навіть рефлекторно, поки не стало занадто пізно. Лише коли Камінь вирвали з моїх обм'яклих пальців, я підняв голову і відкинувся назад. Ніхто не слідував за мною через Лабіринт, я був впевнений, що знав би це. Отже…