— Віктор. Будемо знайомі.
У моє серце закралася неясна тривога. Щось із Смольниковим?
— Що трапилося, Вікторе? Де Іван Григорович?
— Заарештований.
— Заарештований? — вигукнув я.
— Тс-с-с… Тихо!.. Прийшов я вранці, щоб змінити його, а мені кажуть: “Забрали твого напарника. Саме вантажив хліб, як на подвір’я в’їхала машина. З неї вилізло двоє, відразу кинулись до нього, схопили, потягли”.
Я був приголомшений. Відчув, як неприємний холодок війнув попід серцем.
— Куди ж його повезли? Де він може бути зараз?
Віктор цупкими шоферськими пальцями розкуйовдив чуприну, глянув на зелені дерева у Золотоворітському сквері.
— Не знаю… Хоча…
— Ну!
— Маю одну думку… Мені сказали, ще машина, на якій повезли Івана Григоровича, мала емблему німецького повітряного флоту — Люфтваффе… А вчора вночі на аеродромі вибухнув транспортний літак. При цьому загинув пілот і два механіки. Кажуть — диверсія. Ведеться слідство. Хапають усіх, на кого впала підозра. Оскільки Іван Григорович якраз тоді працював і двічі відвозив на аеродром хліб, забрали і його.
— Ти так думаєш? Що не робити?
— Дізнавшись про все це, я вирішив попередити тебе… Тобі треба тікати!
— А тобі?
— І мені теж.
— А як же виручити Івана Григоровича?
Віктор подивився на мене, як на дивака.
— Виручити? Ну, знаєш… У їхні руки попався — вважай, що пропав навіки.
Його слова обпекли мене вогнем.
— Ми повинні щось придумати!
— Що ж тут придумаєш? Тобі самому перш за все треба замести за собою слід, а вже потім думати, як допомогти Смольникову. Якщо маєш дома щось узяти, біжи! Я почекаю за сквером. — І він показав на машину-будку, що стояла в тихому провулку. — А якщо ні, ходімо зразу. Час не жде! Та й перехожі появилися — нічого нам тут стовбичити!
Віктор мав рацію. Я піднявся до себе в кімнату, взяв зошит із записами, потім заглянув до нашого тайника в котельні і витягнув два пістолети. “Ну, здається, все. Сюди я більше не повернуся… Що подумає Лідія Василівна? Ми так її і не розкусили — слідкувала вона за нами чи ні?” — промайнуло в голові.
Хоча йшов я повільно, серце билося прискорено. Це не жарт — розгулювати вулицями з двома пістолетами в кишенях і зошитом, за який Гольбах власноручно тричі розстріляє!
Згадавши про Гольбаха, я подумав, що на роботу сьогодні вже теж не заявлюся. Там, безперечно, дізнаються про арешт Смольникова. Ото зчиниться переполох!.. Уявив собі, як Гольбах у першу хвилину остовпіє з несподіванки, що в нього під боком півроку жив і працював не простий собі хлопчина, а, як він у думці назве, більшовицький агент. Потім ошаленіє — білі очі округляться від люті, на переніссі, від напруги, ще дужче засиніє шрам, а тонкогубий рот вивергне прокляття.
Раптом мене пронизала несподівана думка, освітила мов блискавка мій збаламучений мозок. Чекай! А що, як використати для звільнення Івана Григоровича штурмбанфюрера Гольбаха?
Я аж зупинився. Це ж ідея!
Викрасти фрау Ельзу і Єву, а потім запропонувати штурмбанфюрерові обміняти їх на Смольникова! Га? Він, безперечно, погодиться на це, бо іншого вибору у нього немає. Єдиний сумнів — чи зуміє він добитися видачі йому в’язня?
Простота плану вразила мене, і я поспішив на протилежний бік Золотоворітського скверу, де стояв автофургон для перевезення хліба.
— Що сталося? — запитав Віктор, помітивши мою схвильованість.
Я заліз у кабіну, засунув йому в кишеню парабелум, а потім розповів про щойно виниклий у мене намір викрасти дружину й дочку шефа.
Вислухавши уважно, Віктор подумав і, серйозно подивився на мене, сказав:
— А що? Це в принципі можливо! Тільки є деякі вузькі місця…
— Які?
— Ну, приміром, де переховати жінок? Як сповістити про все це Гольбаха? Як провести обмін?.. Треба добре обміркувати!
На знак згоди я мовчки хитнув головою.
До будинку на Печерську, де жив Гольбах, ми під’їхали рівно о десятій годині. Це був час, коли дома могли застати лише жінок та есесівця-охоронця.
Не глушачи мотора, Віктор дав мені пакунок з печивом, і я попростував до дверей.
Вулиця була безлюдна, якщо не рахувати двох чи трьох випадкових перехожих. Сонце вже піднялося височенько і тисячами блискучих зайчиків відбивалося у шибках вікон і в зеленому листі молодих каштанів.
Чи хвилювався я? Безперечно. Коли постукав і почув у відповідь “герайн” (ввійдіть), то відчув, як у мене пересохло в роті. Я потягнув на себе двері — і опинився у чималій світлій прихожій. Праворуч, біля вікна, стояв столик. Прямо — великі білі двері до вітальні. Ліворуч — сходи вниз, до підвальних приміщень.
З-за столика мені назустріч підвівся Катце.
Привітавшись, я запитав:
— Фрау Ельза та фройляйн Єва дома?
— Дома одна фройлян Єва. А ти приніс хліб?
— Ні, печиво. Вчора гер штурмбанфюрер наказав роздобути. До речі, він на роботі? — Те, що фрау Ельзи не було дома, спочатку занепокоїло мене, але потім я подумав, що одної дочки як заложниці буде цілком достатньо.
— Безперечно.
Я поставив пакунок на стіл і в ту ж мить направив пістолет есесівцю в живіт.
— Руки вгору!
Катце дурнувато закліпав очима, поволі підвів руки.
— Майн гот! Що це значить?
— Якщо хочеш жити, мовчки виконуй мої накази! — сказав я. — Крім Єви, в квартирі більш нікого немає?
— Немає.
— Тоді повертайся і йди в підвал! Та швидше!
Катце слухняно повернувся і швидко почимчикував униз.
Стрілянина могла б наробити переполоху, тому я замкнув його в одній із темних комірчин і наказав мовчати, поки не прийде Гольбах.
Після того кинувся наверх.
Єва сиділа у залитій сонячним промінням вітальні на канапі, підібгавши під себе ноги, і читала книжку. Побачивши мене зі зброєю в руці, миттю зблідла, тихо ойкнула. Книжка упала на підлогу.
— Фройляйн, не бійся, — заспокоїв я її. — Я не маю наміру вбивати тебе. Навпаки, ти житимеш, але при одній умові…
— Якій? — прошепотіла на смерть перелякана дівчина.
— Бачиш, СД чи гестапо заарештувало мого батька. Я хочу визволити його, тому заарештовую тебе! Потім запропоную штурмбанфюреру, твоєму батькові, обмін. Він виручає мого батька, а я повертаю йому дочку…
— А якщо він не зможе визволити твого батька?
— Тоді ти теж… розпрощаєшся з життям.
Я зовсім не був упевнений, що у мене підніметься рука на цю дівчину, але я в той час мусив так сказати.
— Мій боже! — прошепотіла Єва. — Що я маю зробити?
— Передусім сідай до столу, візьми ручку і напиши батькові такого листа…
Я почекав, поки вона взяла папір і ручку. Потім почав диктувати:
“Любий тату!
Трапилась жахлива, нечувана річ. Мене схопили партизани і трлмають як заложницю. Вони обіцяють відпустити лише при тій умові, якщо ти доб’єшся звільнення одного чоловіка, заарештованого гестапо чи СД.
Молю тебе, благаю, врятуй мені життя!
Твоя Єва”.
Я заховав записку в кишеню і сказав:
— Тепер візьми теплий одяг, склади його в сумку і разом зі мною виходь на вулицю. Там стоїть машина, ми сядемо в неї і поїдемо. Щоб знала — стріляю без попередження! Так що будь розумною! Без ніяких фокусів! Зрозуміла?
— Зрозуміла.
Взяти вовняну кофту і легке літнє пальто було ділом двох хвилин. Після цього ми з Євою вийшли на вулицю. Я відчинив задні дверцята і, переконавшись, що поблизу нікого не видно, надав своєму голосові суворості:
— Лізь у будку! І сиди там тихо!
Дівчина покірно виконала мій наказ. Я замкнув дверцята.
Підійшов Віктор. Спитав:
— Все в порядку?
— Так. Роби, як домовилися! Якщо нас зі Смольниковим не буде протягом двох днів, дівчину відпусти, а сам тікай!
Ми потиснули один одному руки, і машина рушила…
Рівно через годину — цього Вікторові було досить, щоб виїхати з міста, — я зайшов до Гольбаха. В моїй кишені лежав на бойовому зводі пістолет.
— Що трапилось, Володья? — Гольбах незадоволено глянув на мене поверх окулярів, якими він користувався тільки тоді, коли читав або писав. — Ти бачиш, я дуже зайнятий!