І тоді, підкоряючись якійсь підсвідомій силі, що наповнила холодом усе його єство, Володя розціпив руки, випустив з них лагерфюрера, котрий все ще верещав від страху, і щосили відштовхнувся від нього в бік озера.
“Тільки б не вдаритись об воду спиною або животом!” — промайнула думка.
В повітрі, розпластавшись, він зробив повний оберт і, виставивши наперед ноги й притиснувши до тіла руки, “солдатиком” полетів униз.
Удар об воду був сильний. Йому здалося, що на якусь секунду чи дві знепритомнів. Та холодна гірська вода миттю освіжила, і він шпарко поплив угору.
Виринувши на поверхню, оглянувся. Де Гольбах? Що з ним?
На воді плавав козирком догори есесівський кашкет. Лагерфюрера ніде не видно. Загинув?
Зі скелі, з кар’єру, долинала приглушена стрілянина. Повстання, якого так усі ждали, почалося! Тріщали автомати, дудніли кулемети, ляскали пістолетні постріли…
Володя виліз із води, скинув мокрий одяг, викрутив, а потім, одягнувшись, подерся нагору.
Стрілянина раптово обірвалася, і його охопила тривога.
Хто переміг? Невже есесівцям пощастило придушити повстання?
Відповідь на ці запитання прийшла в ту мить, коли він побачив Таню, що швидко спускалася йому назустріч.
Таня! На волі!.. Отже, перемога?
Він простягнув до неї руки. Їхні погляди зустрілися. Таня від несподіванки зупинилася, вмить зблідла, мовби їй забракло повітря, знеможено опустилася на землю. її змучені, але щасливі очі наповнилися слізьми, а вуста шепотіли:
— Ти живий… Живий… Просто неймовірно… Я така рада!
Він кинувся до дівчини, підвів її, не помічаючи того, що міцно обнімає її за плечі, показав очима вгору:
— Як там?
— Перемога!
— Перемога! Ми вільні! То ходімо ж туди! До товаришів! Не гаймося!
Допомагаючи одне одному, вони видерлися по крутому схилові на гору. Тут, по дорозі, в напрямку есесівського табору, бігло кілька повстанців. У двох чи в трьох — автомати. Хтось вигукнув:
— За нами! Прикінчимо фашистську нечисть! Вперед!
Володя і Таня побігли за ними.
Табір було вже розгромлено. На подвір’ї лежало кілька мертвих есесівців. Двері в бараках розчинені навстіж, вікна — теж. Лунали схвильовані, радісні голоси сп’янілих від щастя і волі людей, котрі заглядали в усі закапелки — чи не заховався там, бува, якийсь фашист?
Володю зустріли радісними вигуками:
— О-о, наш герой! Живий!
— Наш Капабланка!
— Молодчина! Твій подвиг підняв нас усіх!
До Володі підійшло троє з автоматами: кремезний русявий молодик з добродушним російським обличчям, високий худий чолов’яга, що лопотів щось по-французьки і намагався обняти на радощах Володю за плечі, і поважний вусатий поляк, у якого весь час зривалося з язика “пане”, “пане”…
Кремезний виструнчився, по-військовому доповів:
— Ми перемогли! Жодного есесівця не лишилося!.. Правда, й нашого брата вони поклали багато.
— Пораненим допомагають?
— Так, перев’язують санітари.
— А де ж Гриценко?
— Гриценко загинув… У мене на очах, — сказала Таня.
— Загинув! — вигукнув вражено Володя. — А інші комітетчики?
— Я один залишився, — сказав кремезний. — Інші або загинули, або поранені… Та й було нас усього п’ятеро.
— Як тебе звати?
— Сержант Удінцев.
— Що ж будемо далі робити, сержанте? Наші офіцери серед вас у таборі були?
— Наскільки мені відомо, один Гриценко… Ми всі горнулися до нього… А що робити… — він розвів руками.
— Я лейтенант Булатович.
Сержант зрадів.
— Якщо ти лейтенант, то й наказуй, що робити… Гадаю, бити фашистів.
— Правильно, товаришу сержанте!.. Тоді — збери усіх людей. Гуртом вирішимо, що робити.
Тут втрутився поляк.
— Пане лейтенанте, хочу презентувати вас…
— Презентувати? Мене?.. Чим?..
Поляк зняв з шиї автомата.
— Ось… машіненгевер… тобто автомат по-вашому. В бою здобув… Беріть, пане товажишу! Ви лицар! Він належить вам по праву!
Володя потиснув руку полякові.
— Дякую, товаришу! — і глянув на Удінцева. — Ну ж, поклич людей!
Удінцев хвацько виструнчився і раптом дзвінким сержантським голосом подав команду:
— Шикуйся! — і простягнув праву руку в бік рівного майданчика.
Гомін відразу затих. Потім один по одному в’язні вишикувалися в напрямку, вказаному сержантом.
— Рівняйся! Струнко! — і, коли всі завмерли, додав: — Товариші, від імені підпільного комітету слово надаю лейтенанту Булатовичу. Прошу!
Володя став перед строєм. Обвів поглядом людей у смугастих робах і таких же шапках.
Сонце, що сідало за обрій, золотило їхні щасливі очі.
— Товариші, вітаю вас з перемогою! — сказав Володя по-російськи і відразу ж для тих, хто не розумів російської мови, переклав по-німецьки. — Ми вийшли з пекла! Ми маємо в руках зброю!.. А що далі?
Стрій мовчав.
— Гадаю, у всіх у нас один шлях — боротися з фашизмом! До повної перемоги!
— Правильно! Правильно! — пролунали вигуки.
— Часу, щоб дебатувати, у нас немає. За годину—другу сюди нагрянуть німці. Тому говоритиму коротко. Я пропоную з тих, хто добровільно бажає зі зброєю в руках нищити фашистів, створити партизанський загін… Хто за це — два кроки вперед! Кроком руш!
Стрій зламався. Спочатку виступила більша частина колишніх в’язнів, всі ті, хто розумів російську мову, потім до них приєдналися інші. У багатьох була зброя.
— Товариші! — знову сказав Володя. — За півгодини нас не повинно тут бути… Ми відступимо в гори. Але цей відступ треба провести організовано… На правах радянського офіцера беру командування на себе. Слухайте мій перший наказ. Сержантові Удінцеву взяти скільки потрібно людей і винести в безпечне місце всіх поранених товаришів. Решті — забрати зброю, харчі, одяг. Не залишати нічого, що б могло знадобитися нам у майбутньому! Збір через двадцять хвилин біля кар’єру. Вирушаємо через півгодини. Виконуйте!
— А що робити з табором? — спитав хтось.
— Спалити! Нічого не залишати фашистам!
— Обережно! — пролунав чийсь голос. — Тут поблизу, в льосі, — вибухівка! Тол! Щоб не трапилося лиха!
— Вибухівка? — Володя на мить замислився, потім глянув на Удінцева. — Товаришу сержант, тол забрати і висадити штольні в повітря!
Всі розійшлися. Одні виносили з погреба ящики з вибухівкою, другі зі складів і з кухні харчові припаси, треті набивали в лантухи одяг, взуття, ковдри…
Володя взяв Таню під руку.
— Ти ще не розучилася працювати радіоключем?
— Ні, — Таня здивовано глянула на нього. — А хіба…
— Тут є радіорубка… Якщо хлопці не перетрощили апаратуру… У тебе коли призначено зв’язок?
— Кожного дня о шостій ранку і о дев’ятій вечора…
— Ну, ось за п’ять хвилин дев’ята… Ходімо!
Радіорубку вони знайшли відразу — по радіощоглі, піднятій в кінці бараку. Це була невеличка кімнатка — ліжко, полик, стілець. На столику — польова армійська рація, на підлозі, в кутку, — живлення.
На стільці, схилившись грудьми на стіл, непорушно сидів радист. Навушники сповзли з голови, і з них безперервно неслося тривожне — пі, пі, пі!.. На спині — три червонуваті плями від автоматної черги.
Володя зіштовхнув його на підлогу, подушкою витер стіл, підсунув ближче стільця.
— Сідай, Таню!
Таня наділа навушники, лівою рукою крутнула ручку настройки, праву звично поклала на ключ радіотелеграфа.
І пішли — через гори й долини, через ріки й поля — на рідну землю невидимі сигнали… Та, та, та-та-та!.. Та, та, та-та-та!..
— “Сокіл”, “Сокіл”! Я — “Горлиця”. Ти чуєш мене?.. Прийом!..
Кілька хвилин навушники мовчали. Потім раптом щось у них тріснуло, загуло — і полинуло швидке уривчасте ткання: пі, пі-пі, пі, пі-пі!.. “Я “Сокіл”… Вітаю тебе, “Горличко”, з першим сеансом… Вітаю тебе, “Горличко”… Вітаю…”
Таня схопила олівець, швидко записала ці слова на аркушику паперу і щасливими очима глянула на Володю. В них бриніли сльози.
Рідна земля озвалася до них!
Рідна земля…
