Багато тисячоліть звучать ці слова над українськими ланами!
А ось послухайте, яку молитву написав 14 березня 1936 року українець Богдан-Ігор Антонич, «дітвак із сонцем у кишені, закоханий в життя поганин», який твердо «вірив у велику несподіванку душі»:
Не бійтеся слова «свастика»! Це знак нашого рідного сонячного Бога Сварога, символ безконечного сонячного руху. Схиліть голову перед магією генетичної пам’яті 27-річного поета, який за рік до смерті — помер у Львові 6 липня 1937 року — почув через тисячоліття голос наших мудрих предків і пішов, вже спокійний, спати вічним сном.
Так молиться до сонця поетичним словом уродженець західного краю нашої землі. Є в нашому красному письменстві молитва до сонця у прозі українця зі сходу. В «Intermezzo» Михайла Коцюбинського серед дійових осіб названо й сонце. Ось як він іде до нього літніми полями: «...я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюся з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння, може, вогні?
Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий, зцілющий напій, п’ю як дитина молоко з матірних грудей, так само теплих і дорогих... Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй „ідеал“ і ховаю у серці. І він мені світить.»
Хіба є в цих медитаціях, молитвах і посланнях хоча б натяк на песимізм, зневіру, нарікання на долю? Нема! Віра предків наших і філософія їх буття була гармонійною, світлосяйною, життєстверджуючою!
Вони шукали радість буття, а ми, їх правнуки погані, шукаємо плотських задоволень. (В усіх модних писаннях Зигмунда Фрейда нема слова «радість» — все «насолоди», «задоволення», «лібідо» ...І це не випадково: радість — акт не стільки фізіологічний як духовний, глибинний, усвідомлений!) До речі, українське слово РАДІТИ щоразу нагадує нам, що ми — ДІТИ РА, сонцепоклонники.
Правда, і в наші неосодомські часи є українці, стурбовані не лише гаманцями й геніталіями. Дехто ще ностальгійно співає: «Дай, Боже, радості, світлої радості!» І все ж у сучасному машинізованому і комп’ютеризованому світі «зникає здатність людей переживати ту радість, яка може бути здобута лише завдяки цілковитому напруженню усіх сил при подоланні перешкод» (Конрад Лоренц).
На дошках правдодатних Велесової Книги українець вирізьбив: І мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього ніщо! Якщо не дбаємо про вічне, життя наше «неминуче розсипається в пісок миттєвостей».
Достойно жити і гідно вмирати треба вчитися у Шевченка. І молитися треба вчитися у Тараса Григоровича! У його «Кобзарі» читаємо:
Українець може йти до рідних духовних джерел. Бо він їх має: Книга Велеса, Слово про похід Ігорів, Історія Русів, Сковорода, Шевченко, Франко, Леся, Ліна...(продовжуйте самі!) творять таке потужне поле Духа, гравітаційна сила якого вічно утримуватиме на Божих орбітах живі українські душі. Віще слово наших Боянів здатне бачити суть явищ навіть там, де, за Сервантесом, «для наймудрішого темно». Після Боянів — онуків Дажбожих — прийшли незрячі тілесно, але всевидящі духовно українські кобзарі, їх дванадцять Вустинських Книг, постав Шевченків «Кобзар», який вихопив Україну вже майже з небуття...
Великі поети всіх часів були серед головних вчителів своїх народів, претендували на те, щоб бути Мовами Невидимого Світу, стражами внутрішньої впевненості, Знання, що стоїть в стороні від фактів, і Розуміння, яке несе світло у темінь.
Шеллі: «Поети є глашатаями незбагненного натхнення; дзеркалами гігантських тіней, які майбутнє відкидає на теперішнє; словами, які висловлюють те, що вони не розуміють; трубами, які кличуть на бій і не відчувають того, до чого вони спонукають; впливом, який нічим не викликаний, але хвилює.
Люди, в яких живе ця здатність, часто за своїм характером можуть мало відповідати тому духу добра, слугами якого вони є. Але навіть коли вони відрікаються і відступають, вони все ще змушені служити тому божеству, яке сидить на троні у їх власній душі».
У своєму знаменитому нарисі про Наддушу Емерсон пише: «Я найманець, я здивований спостерігач цих небесних вод; я хочу і піднімаю очі вгору і приводжу себе до стану сприйняття, але видіння приходять від якоїсь зовнішньої сили».
Коли праукраїнець молився до Сонця, кажучи «Вгору молитву! Вгору почуття», він знав: «Якщо ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете» (Гете).
Тарас Григорович Шевченко тому й осягнув всю Україну, що його відчуття її страждань ніколи не стихали! І я дякую Богу, що дарував мені таку відчуваючу душу, яка була у Франкового малого Мирона.
Душа самого Івана Франка, якому «тричі являлася любов», добре чула ті праукраїнські молитви, коли він писав з 1 жовтня по 15 листопада 1882 року у своїй сільській хаті в Нагуєвичах «Захара Беркута». З любов’ю і натхненням описує 26-річний Франко ту оточену високими скелями і смереками «Ясну поляну», дорога до якої ніколи не заростала, а «вічний огонь серед поляни ніколи не згасав»; тих тямущих давньої віри старців, які «жили собі самітно, ховаючи свою віру в серці... Одним із остатніх явних прихильників старої віри на нашій Русі був Захар Беркут».
І ось кульмінаційний момент повісті. Франкова уява малює нам таку картину:
«Отут-то, на Ясну поляну, зійшлися сєї страшної ночі тухольські старці. Великий огонь палав серед поляни; таємничо шуміли стародавні смереки, немов нагадуючи давні часи; у задумі сиділи старці, слухаючи цюкання сокир по лісі та оповідань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух уступив ніші в старого. Він, що ніколи не любив говорити про стару віру, нині розговорився, і то з таким сердечним жалем, з яким говорив хіба про найближчі й найдорожчі серцю діла. Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби, Дажбог, Світовид і Перун, сотворили землю з піскового зерна, як Дажбог три дні шукав на дні безодні, поки знайшов три зеренця: одно зерно пшениці, друге жита, а третє ячменю, і дарував їх першому чоловікові Дідові та його жінці Ладі; як Перун дарував їм іскру огню, а Світовид волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом».