Написано 13 жовтня 1860 року в Петербурзі. До відкриття матеріальних пам’яток Трипільської культури залишалося ще майже півстоліття. А для Шевченка древність українського роду абсолютно безсумнівна — на рівні Єгипту, Вавілону і Китаю. Українці, за глибоким переконанням Тараса Григоровича, — щонайменше рівночасні цим древнім цивілізаціям!
Після десятилітнього заслання Шевченко мріяв, щоб з дружиною
І вже зовсім незадовго до смерті, 4 січня 1861 року, Тарас Григорович пише до Михайла Чалого:
«Я і чув, і читав, що високопреосвященний Арсеній дуже возревновав о сельских школах и жалуєшся, що не печатають дешевих букварів. Покажіть йому мій „Буквар“... Думка єсть за „Букварем“ напечатать лічбу (арифметику) — і ціни, і величини такої ж, як і „Буквар“. За лічбою — етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося».
Отже, історію, «тілько нашу» історію хотів надрукувати для української дітвори Тарас Шевченко — і тоді «велике б само зробилося». На шляхах історичного поступу нас вічно кривдили чужинці. І нашу історію вони вічно трактували як якусь суцільну меншовартість та одну велику поразку.
«Ця традиція настільки вкоренилася, що навіть після того, як Україна здобула незалежність, погляд нашого суспільства на власну історію майже не змінився. Хоча цілком очевидно, що в усі попередні часи український народ якщо й мав право на осібну, скажімо так, біографію, то лише в контексті Російської імперії. З позицій імперії ця біографія тлумачилася і підправлялася. Наразі офіційною історією України так і залишається версія імперських писарчуків — історія всуціль вихолощена і сфальшована. Тому не дивно, що й на п’ятнадцятому році незалежності гетьман Іван Мазепа, вояки УПА та багато інших знаних і незнаних героїв визвольної боротьби вважаються зрадниками, а отже, ворогами України.
Історія України потребує серйозної ревізії — перегляду й переосмислення з національних позицій. Потрібно розставити наголоси, відшукати в минулому ті точки, які могли б бути опертям для сьогоднішнього й майбутнього нашої країни. Усі наші попередні поразки мають стати такою ж міцною опорою, як і перемоги.»
Так вважає лауреат Шевченківської премії Василь Слапчук з Луцька. Добре сказано, дорогий Василю Дмитровичу! Нам треба здолати змову імперських писарчуків. «Потрапивши у скрутне становище, не можна прогавити шансу створити собі можливість», — цитує Василь Слапчук великого японського воїна XVIII століття Такаморі Сайго. І продовжує: «Ми не повинні покладатися на можливості. Ми маємо створювати їх для себе — тільки тоді нам вдасться розвиватися духовно й досягати матеріальних статків, тільки тоді Україна зможе стати країною, на думку якої зважатимуть у світі. В усіх інших випадках шлях та зусилля українців так і залишатимуться шляхом та зусиллями Сизіфа.» Істинно!
Тарас Григорович Шевченко хотів почати з Букваря. Він, виходець з селянської кріпацької сім’ї, добре знав, як багато українців ще «не розуміють ні образу, ні сили букв». Його власне розуміння закладалося у дяківській хаті під стріхою. Тут малий Тарас вперше почув: «Аз, буки, веди...». «Буки-аз — БА, буки-аз — БА. Разом: БАБА». «Буки-он-глаголь. Виходить: БОГ».
Така метода навчання читанню видається на перший погляд примітивною та малоефективною. (Але вдумаймося: чому мудрі китайці досі користуються винайденою дві тисячі років тому дуже складною ієрогліфічною писемністю? В одному з останніх словників китайського письма — понад 50 тисяч (!!) ієрогліфів. І в Піднебесній навіть не думають переходити на сучасні азбуки. Втрата національної ідентичності, рідного розуміння Букви і Слова — а отже і Бога — для них неприпустимі).
Куди простіше й швидше навчатися читанню по складах: 6-а — ба, р-и — ри, л-о — ло, разом: барило. Але тут букви глухі та німі. А там, у нашого некомп’ютеризованого предка, кожнісінька буква має смисл, щось промовляє! Що?
Українська азбука в розумінні наших предків має свій глибинний зміст. Вона — дорогоцінне послання наступним поколінням.
Будемо читати його з давньоукраїнським значенням букв. Так, як учили Тараса Шевченка.
Аз — «я». Буки — «букви». Веди — знати, відати.
Отож, три перші букви Української Азбуки кажуть нам — Аз, Буки, Веди: «Я букви знаю»!
Йдемо далі.
Глаголъ — «слово», Добро, Єсть: «Слово добро єсть».
Уже шість перших букв сказали нам дуже багато:
Я букви знаю! Слово — добро єсть.
Просто і геніально!
Далі розшифровувати послання наших далеких предків трохи складніше. Українські та російські мовознавці виписали його Кирилицею так:
Азъ буки веди. Глаголъ добро єсть. Живіте зело, земля, і, іже како людіє, мисліте нашъ онъ покой. Рци слово твердо — укъ фьретъ херъ. Ци, черв, ша, єр, юсъ, ятъ.
Сучасною українською мовою: Я букви знаю! Слово — добро єсть. Трудіться старанно, земляни, як подобає людям розумним. Пізнавайте світобудову! Несіть слово переконливо, знання — дарунок Божий! Дерзайте, учітесь, щоб сущого світло осягнути!
Є вагомі підстави вважати Праслов’янську Азбуку одним з перших і найлаконічніших в історії сучасної цивілізації підручником. Підручником закодованим. Призначеним тільки для тих, хто «розуміє образ і знає силу букв».
«Давні українці були серед перших, хто володів Словом. І Кирилиця — тому підтвердження. Правда, ми ще не збагнули її Божественної суті й українського прототипу, бо для цього лише сьогодні приходить час. „Аз“, „Буки“, „Веди“, „Глаголь“ і т. д. — самодостатній механізм для формування будь-якої теорії».
Так вважає волинський художник, педагог та оригінальний мислитель Орест Хмельовський. Це лише одне з його відкриттів. З деякими іншими гіпотезами Орестової «Теорії образотворення» ми ще матимемо нагоду познайомитися у цій книзі.
Повернімося ж до забутого Азбучного послання праукраїнців. Володіючи ним, наші волхви-мудреці мали універсальний метод зберігання інформації. Вони могли передавати накопичені тисячоліттями знання. А їх обсяг і глибина були значно більшими, ніж вважалося донедавна. Передавалась ця мудрість української правди усно, з уст в уста, і не широкому загалу. Ми ще й зараз мало знаємо, скажімо, про дванадцять Вустинських Книг сліпих українських кобзарів. Книги ці століттями жили у пам’яті мандруючих епічних співців. Дещо з цих вустиниць перейшло у XVIII столітті в рукописні Кахтирські книги, суворо заборонені і жорстоко нищені Московією. Але Тарас Шевченко ще мав щастя тримати ці книги у своїх руках, плакати над ними, слухати сліпих кобзарів. І тому свою головну книгу він назвав «Кобзар». І почав її з «Реве та стогне Дніпр широкий»...
Текст написаний по-журналістськи, десятиліття назад. Тепер я маю що до нього додати.
Крішна твердив: «Я — буква А». Ісус Христос каже: «Я є Альфа і Омега». Про те, що буква А мала якесь таємне містичне значення, свідчать суворі слова, приписані Ісусу в «неканонічному» Євангелії від Хоми: «І він подивився на вчителя Закхея і сказав йому: „Ти, що не знаєш природи альфи, як ти можеш вчити дітей беті? Ти лицемір! Спочатку навчи А, якщо знаєш, і тоді ми повірим тобі в тім, що стосується Б“».