Президент Порошенко молиться в церкві московського патріархату, прем’єр Яценюк — нібито греко-католик, голова парламенту Турчинов — баптист, Юлія Тимошенко — сповідається у київському патріархаті... А всі «українсько-коломойські» мільярдери б’ють поклони в синагогах. І ніхто з наших «вождів» не розмовляє вдома українською мовою!
Обпалюють серце, будять розум ці слова з «Тарасової ночі» Шевченка. А наші прадіди великі питають: «Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві, ще й по власній землі своїй?»
І вимагають: «То ж стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших!»
Слухаймо своїх пророків. Слухаймо батька Тараса. Він той, «ким зайнялось і запалало»! З ним треба радитись завжди. А особливо — «во время люте, в остатню тяжкую минуту»...
Завжди радився з батьком Тарасом геній Миколи Вінграновського. І в унісон з Шевченком закликав:
...25 грудня закінчується зимове сонцестояння. Світло починає перемагати темряву, день стає на хвилину більшим. Той день був у Вірі Предків Наших — Різдвом Світла Дажбожого. Цей день був особливим у житті Тараса Григоровича Шевченка. 25 грудня 1845 року у Переяславі він написав своє заповітне «Як умру, то поховайте...»
Тарасові лише 31 рік. Чому в такому віці він пише знамениті рядки, які український народ назвав «Заповітом»? Бо простудився і тяжко захворів — двостороннє запалення легень...Тоді такий діагноз прирівнювався до смертного вироку. Про це добре знав і Шевченко. Знав і його друг — лікар Андрій Козачковський, у якого якраз жив тоді хворий Тарас. Але стається диво: смерть відступає і дарує нашому Пророкові ще 15 років життя!
Чи випадково це, що також 25 грудня, але вже 1859 року Тарас Григорович написав «подражаніє» — «Осія. Глава XIV»? «Це „подражаніє“ — може, „найзапекліше“ з усього, що написав Шевченко», — каже наш славний академік Іван Дзюба.
Давайте спочатку прочитаємо ту останню, чотирнадцяту главу з книги малого єврейського пророка Осії. Він так звертається до свого краю: «Вернися, Ізраїлю, до Господа Бога свого, бо спіткнувся ти через провину свою».
Тарас Григорович Шевченко звертається не до Ізраїлю, а до України. Звертається востаннє і, як сам каже, — «без притчі». Починає страшними словами:
А потім вимовляє таке зворушливе, на що ніколи і ніде не спромігся жоден з великих чи малих єврейський пророків:
І найголовніше наш Пророк каже нам наостанок:
Чи чуємо ми батька Тараса? Чуємо! Бо через 150 літ після Шевченкового «Скажи, що правда оживе...» один Українець написав:
Другий:
І третій:
...Сліпий сірійський араб, поет-філософ X століття Абуль-Ала у дивній збірці своїх поезій під назвою «Люзумійят» («Обов’язковість того, що досі не було обов’язковим») помістив два коротенькі вірші. Українці мають змогу читати їх завдяки прекрасним перекладам уродженця Володимира-Волинського Агатангела Кримського. І кріпко думати над обов’язковістю того, що досі не було обов’язковим:
...Слово язик колись означало народ. Язичництво — «віра язичеська» — значить віра народна.
Хитрі візантійські монахи взяли латинське слово paganus (сільський) і стали називати віру предків наших «поганською», щоб така назва щоразу асоціювалася в свідомості рабів-християн зі словом «поганий»...
«Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, — християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості... Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту, — християнин усе те вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином.