— Я зараз вийду до німців, а ви будьте напоготові бігти додому, коли зі мною що станеться...
Діти бачили через вікна школи, як пан професор підійшов до німців і почав розмовляти з ними їхньою мовою. Озброєні вояки уважно слухали беззбройного вчителя. Потім почали активно шварготіти між собою. Нарешті вони відпустили дворічанського вчителя і рушили далі на захід...
— Про що ви з ними балакали, пане професор? — запитав батько, один з кращих його учнів.
— Я почув, Мілю, що вони мали намір спалити наше село. Одні збиралися це зробити, інші переконували, що для цього вже нема часу — фронт близько. Я підійшов якраз у розпал їхньої суперечки і сказав німецькому офіцерові, що в селі є озброєні люди, які не дозволять безкарно спалити їхні оселі. Якщо вони поїдуть з Богом, то їх ніхто чіпати не буде. Якщо ж ні — буде бій...
Так український учитель Нестерчук врятував Дворіччя від можливого спалення. Він дуже ризикував, бо німці могли його убити і спробувати спалити село. (Невідомо ще, який опір могли б учинити досвідченим німецьким фронтовикам необстріляні і не так добре озброєні дворічанські хлопці). Але на них, очевидно, вплинула бездоганна німецька мова пана професора і впевненість, з якою він говорив.
Такі Вчителі були у мого батька.
Німці відступили. Прийшли «визволителі». Першим ділом вони постригли наголо і кинули на фронт, майже беззбройних і зовсім не навчених військовій справі, триста дворічан. Сорок з них загинули, серед них і рідний брат мого батька Євген Козак. А другий його брат — Мирон — повернувся після війни додому. Але прожив недовго. Його, пораненого, санітари вирубали з брили льоду, на якій він пролежав цілу ніч.
Коли старий дерев’яний хрест на могилі мого вуйка (дядька) Мирона зігнив, батько зробив залізного. А добрі майстри з Луцького приладобудівного заводу викарбували на табличці з нержавіючої сталі такі прості слова: «Тут спочиває МИРОН КОЗАК. 1923 — 1949. Вічна йому пам’ять».
(Точнісінько такі ж слова напишуть колись і на моїй могилі, тільки дати народження й смерті будуть іншими. Батько назвав мене Мироном в честь свого брата).
...Керовані Москвою українські комуністи вигнали зі школи учителя Нестерчука з його дружиною (як неблагонадійних і «гнилих» інтелігентів) і поселили у школі нових учителів — подружжя Гуралів з маленькою донькою. Ці вчителі вже не знали ні польської, ані німецької мов. Учні їх не любили.
...Часи були тривожні. Якось надвечір на другий день Різдва 1947 року у Дворіччя прийшла боївка вояків УПА — відігрітися, поїсти... Вночі село несподівано оточили енкаведисти. Прориваючи з боєм те вороже кільце, українські партизани втратили трьох своїх побратимів. А через місяць, однієї лютневої ночі у вікно кімнати вчителя Гураля постукали озброєні люди. Молода дружина Гураля на все життя запам’ятала ту свою останню ніч з чоловіком. Вона, як на сповіді, розповіла про неї дворічанам.
...У кімнату зайшло п’ятеро вояків УПА. Привіталися. Мала донечка Гуралів прокинулася і почала плакати. Хтось із нічних гостей дав дитині цукерку. Мала заспокоїлася. Другий бандерівець обшукав одяг і ліжко учителя. Під подушкою у нього був пістолет «ТТ».
— Москалі дали? — поцікавився вояк УПА.
— Та що ви, хлопці, то я так його тримаю, на всякий випадок...
— А цю записку ти, Іудо, також «на всяк випадок» минулого Різдва доправив енкаведистам, — і підніс до очей Гураля клаптик паперу. Свій почерк радянський учитель упізнав і зблід, як смерть.
— Одягайся, підеш з нами...
Тут уже заплакала дружина Гураля. Її заспокоїли:
— Не бійся. З тобою і дитиною нічого не зробимо, але сиди тихо і до білого дня нікуди зі школи не йди!
Гураль пішов у ту темну зимову ніч, і більше ніхто ніколи його не бачив. Нема ні його, ані його могили.
А безіменна могила тих трьох молодих хлопців з Української Повстанської Армії й досі є на дворічанському цвинтарі. Якось влітку люди бачили біля тої густо порослої барвінком могили незнайому жінку. Поплакала, помолилася, вийшла на дорогу, зупинила автобус на Тернопіль. Хто вона? Звідки приїхала? Куди поїхала? Ніхто не знає...
Замість Гуралів у село прислали зі сходу України нову вчительку — Софію Михайлівну. Але дворічани поза очі величали її не інакше як Сонька. На Паску вона завжди пришелепувато бігала навколо нашої церкви, яку дорога їй радянська влада закрила, і виганяла звідти нас, своїх учнів. Ми ж знову й знову поверталися і гралися біля церковних стін у древні, як світ, ігри, щиро молячись у такий спосіб нашим «Богам весняним, Перунам і Ладам».
«Світ є таємниця Бога. Бог є таємниця світу»
До розгадки обох цих таємниць наші далекі предки були набагато ближчі, ніж ми з нашими теоріями відносності, квантовою фізикою, супер комп’ютерами, «Союзами», «Шатлами», «Дискавері» та наставленими у небо надпотужними «Хабблами».
Дивимось, але не бачимо; слухаєм, але не чуємо; багато знаємо, але мало розуміємо. Зовем «ученістю — непевнеє блукання» (Леся Українка). Упорядковуєм ілюзії...
Матеріалістична лже-ученість мала своїм девізом — «Нам не можна чекати милостей від природи, взяти їх у неї — наше завдання!». Тепер все актуальнішим стає інший девіз: «Ми стільки взяли у природи, що вже не можемо чекати від неї милості». Разом з глобальним потеплінням настають глобальні потрясіння. Землетруси, торнадо, цунамі. Висихають малі і великі річки. Дніпро вже зупинився!..
(Ще Нобелівський лауреат з фізики Макс Борн пророче застерігав людство від бездумного технічного «прогресу» і переконливо доводив непотрібність і навіть очевидну шкоду від так званого «освоєння» космосу з допомогою ракетних носіїв. Вдивляйтесь у небо через телескопи, як це мудро робили Тихо Браге, Галілео Галілей, Джордано Бруно, Йоганн Кеплер, Микола Коперник, відкривайте закони руху небесних тіл, але ж не пропалюйте ракетами жахливих дір у рятівному озоновому щиті атмосфери Землі! Не послухали...
«Саме тому, що я так часто бачив, як топчуть слабких, я дуже сумніваюсь в справжності багато чого з того, що іменують прогресом і цивілізацією...» Ось які сумніви мучили Вінсента ван Гога, золоті «Соняшники» якого спалила в Хіросімі атомна бомба американців).
Всенька так звана наука сучасного людства навіть не знає, що ж було першим — курка чи яйце. Прадавні над цим голову не ламали. Бо відали: одному Богу відомо!
Ми наплодили ядерних монстрів, якими убили тисячі й тисячі беззахисних і безвинних людей в Хіросімі й Нагасакі, сотворили Чорнобиль і Фукусіму. А відтворити природну реакцію термоядерного синтезу (а не розпаду!), якою світить і гріє Сонце, не можемо, — навіть малесенького сонечка не годні створити, яке освітило б хоча один зелений лужок! А ще тлумачимо лукаво про якийсь «великий вибух», яким нібито почався Всесвіт...
Не вибухом, а Словом і Духом творить Господь!
...Проведіть на білому папері пряму лінію. Про що вона вам розповість? Ні про що.
А тепер виведіть цю ж лінію (не відриваючи руки від паперу!) у такий спосіб:
Пряма мовчазна лінія на ваших очах перетворилася в якийсь символ! Уважно вивчаючи це зображення, ви знайдете в ньому спочатку букву б, потім неважко помітити наступну букву — о, а всередині — буква г. Пряма лінія заговорила до вас буквами!
Склавши їх, маємо слово: бог! Буки-он-глаголь!
Отак буквально за хвилинку ви власною рукою перетворили неживу пряму лінію в ідеограму українського кодування ідеї безконечника, «яка відображає на площині закономірності будь-якого руху в об’ємному просторі, в тому числі слова та числа (чиСлова) української мови!» (Орест Хмельовський).
Таку ідеограму малювали на берегах Дніпра майже сім тисяч років тому трипільці, бо вона зображає спосіб поєднання слова і числа при творенні будь-якої форми світу засобами азбучного глаголення — на основі слів, передусім, української мови та Азбуки!