У 1866 році Марія Маркович (Марко Вовчок) друкує у Парижі збірник двохсот українських народних пісень. У короткій передмові до нього Марія Олександрівна пише: «Ці пісні зібрані в Україні поміж людьми. Співали й старі, й молоді, й дітки. Хранені були ці пісні в пам’яті, поки пощастилося стрінути пана Е. Мертке, що оце тепер їх положив на ноти... Як щиро та не боячись казати, то, мабуть, краще над українських пісень нема у всьому світі великому.»
14 липня 1883 року Іван Якович Франко написав великого вірша «Пісня і праця». Там є й такі сердечні слова:
А який найостанніший рядок написала рука Тараса Григоровича Шевченка? — «І веселенько заспіваєм»!..
...На Кавказі живе маленький народ аварців. Маленький, але під керівництвом своїх національних героїв — Шаміля і Хаджі-Мурата — (про останнього Лев Толстой цілу повість написав) аварці й інші кавказькі народи 25 років чинили відчайдушний опір російській імперській політиці «собирательства».
Шаміль сказав: «Як рідну землю бережіть мову!» Хаджі-Мурат сказав: «Слова — ті самі кулі, даремно їх не витрачайте».
Аварці — маленький, але мудрий народ. Вони кажуть: щоб дізнатися про справжню ціну людини, треба спитати у сімох — у лиха, у радості, у жінки, у шаблі, у золота, у пляшки, у самої людини.
Аварські діти цілісінькими днями тренуються, щоб без запинки сказати рідною мовою просту фразу: «Під мостом квакала жаба». Аварською це звучить приблизно так: «К’ода гьорк к’верк к’вак’вадана».
І тою мовою аварець Расул Гамзатов написав таких «Журавлів», яких перекладено на десятки мов великих народів, у тому числі й на українську:
Знову й знову перечитуючи ці натхненні рядки, завжди згадую тих трьох молодих хлопців з Української Повстанської Армії, які вже майже сімдесят років лежать на дворічанському цвинтарі. Тільки клич журавлиний у серпневому небі над нашим селом схожий мені не на аварську, а на мою рідну українську мову: «Кличуть кру-кру-кру, закім море перелечу, крилонька зітру...».
(Чи є щось подібне у красному письменстві того народу, релігійні фанати-шовіністи якого самі себе назвали «обраними»?!)
Батько Расула Гамзатова казав: «Хто не піклується про свою націю, не може піклуватися про весь світ». Ще один мудрий горець Абуталіб гірко іронізував над тим, які данайські дари принесли малим кавказьким народам російські завойовники:
— Раніше в нашому аулі був один п’яниця, тим він і був знаменитий, його знали по всій окрузі. Тепер у нашому аулі один непитущий. Подивитися на нього, як на диво, приходять здалеку...
Не набагато оптимістичніша картина зараз і в моєму рідному Дворіччі. Місцевий бар ніколи не порожню є. А були часи, коли тут люди гуртувалися у Братства тверезості. Скажімо, у сусідньому Ладичині (за три кілометри від Дворіччя) таке братство заснувалося ще у 1875 році, відновилося у 1908-у. Девізом братства були такі слова:
Тверезий спосіб життя активно пропагували серед братів і сестер во Христі місцеві священики Святенький і Балтарович. Теперішні ж «отці» можуть запросто «глушити» по святах і буднях дешевий коньяк, а то й самогон зі своїми прихожанами...
(Але наш поет вірить:
Часи міняються... Цікаво порівняти з давнім девізом українського Братства тверезості девіз сучасного російського «Общества трезвости»:
***
...«На чому ми там зупинилися, серце?»
У тому віці, в якому я зараз живу, є тільки ти, моя Любове, і Бог. Бо з літами —
...Сниться мені у Дворіччі, в батьківській хаті, у якій лише одна моя жива душа, дивний сон:
Священний гай. Живий вогонь. Молитва волхвів