Є ще в Україні Священні гаї! І збираються там, на берегах Дніпра-Славути, неподалік Чернечої гори, наші волхви-ясновидці.
Добувають живий вогонь. Стають у коло. І моляться. І священнодіють. Сідають круг живого вогню. Верховний волхв неспішно і тихо, щоб усі чули, каже:
— І мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього — ніщо. Вічне, як хліб насущний, не приїдається ніколи. З Вічності усе видно й чути.
Ось, бачу: уже зійшов з Чернечої гори Тарас. Ходить Україною, яка понад двадцять літ зоветься незалежною, вдивляється у людей палаючими очима і каже:
— Іди до нас, внуче Дажбожий Тарасе! Тут, у цьому колі, є з ким сісти хліба з’їсти, промовить слово. Ми розкажемо тобі, що народ наш вже не мовчить, я виходить на Майдани і творить Революції Гідності!
З Вічності, Тарасе, нам усе видно й чути. І крізь ту хурделицю північну ми тебе чули! Чули і просили у Господа, щоб дав тобі ще віку і сили сказати українцям найголовніше. Сказати, що рід наш такий же древній, як людність «в непробудимому Китаї, в Єгипті темному, і понад Індом і Євфратом», що
Ми зробили так, щоб ти молився не чужим богам, а тільки Рідному і навчав цього ту грішну душу Ликеру:
Найбільше молячись Правді на землі, ти, Тарасе розповідав ту правду своїм братам незрячим. Навіть правду про царів, не милуючи ні юдейського Давида, ані многогрішного «хрестителя» Володимира. Якби ж то читали, не пропускаючи жодної коми:
Нашими молитвами, внуче Дажбожий, ти возвеличив малих отих рабів німих і на сторожі коло них поставив Слово. І возвістив їм святу волю Праотців наших:
Ми чули, дорогий наш Тарасе, як за кілька місяців до відходу у Вічність твоя чиста душа просила Господа:
Земної любові, сім’ї, дітей, хатинки над Дніпром наш Бог тобі не дав, Тарасе. Бо ти мусив, за помислом Творця, дбати про вічне. Он як добре сказав у 1975 році про твоє вічне, Тарасе, волинський поет Олександр Богачук:
Багато українців носять тепер у своїх серцях таке Святе Письмо: «У почині було Слово. І Слово було у Шевченка. І Слово було Україна!»
Велика дочка України Ліна Костенко написала: «народ шукає в геніях себе». І так побачила твоє безсмертя, Тарасе:
Найбільший Геній нашої нації ходив іще у кріпаках, а вже «списував Сковороду»!
Писанки Кості Шишка
«Ми всі — діти Шевченка», — казав у Луцьку українець Кость Шишко. За лічені дні до своєї смерті він написав: «З надією вглядаюсь у майбутнє, де має здійснитись споконвічна мрія про український рай, окреслений Тарасом у казематі з розмахом мікеланджелівських фресок у невибагливому, здавалося, „Садок вишневий коло хати...“»
Твоїми устами, Тарасе, Кость питався українців: «Навіщо серце я скришив об душі з каменю глухого?». А про себе гірко казав:
Але він твердо знав, що
Кость Шишко дружив з трагічної долі волинським художником Олександром Валентою. І вмів малювати. Якось намалював ось такого хреста, на якому тоді розпинали тих з його покоління, хто ще мав у грудях живе серце:
Винайдений Костем оцей НІМОГОМІН (з якого боку не читай, а виходить той же НІМОГОМІН!) характеризував німоту тих недобрих для українців часів сатанинського комунобільшовизму. Але ж в осерді того хреста Кость поставив букву Г — глаголь! І якщо читатимете від неї, то на всі сторони світу — схід, захід, північ, південь — лине український ГОМІН. Той Гомін Золотий, який так чуйно ловило юне українське серце Павла Тичини!
А ще ця Божа українська душа, Тарасе, — Кость Шишко — намалював цілу книжку писанок! Йди-но, Костю, у наше коло, покажи нам писаночку-другу.
— Низько кланяюсь святому товариству і батькові Тарасу! Вибрав я для вас три свої писанки. Ось послухайте, як буде ваша ласка.