— Спасибі тобі, Костю! Бач, Тарас аж заплакав, слухаючи твої писанки. Сідай коло нашого вогню, наш славний писанкарю.
...Тут я прокинувся. А так хотілося, щоб сон тривав ще довго, щоб прийшли до волхвів у Священний гай зі своїм вічним українським Словом Леся Українка і Ліна Костенко, Іван Франко і Пантелеймон Куліш, Павло Грабовський і Павло Тичина, Михайло Коцюбинський і Микола Вінграновський, Василь Симоненко і Василь Стус, Олександр Довженко і Павло Гірник, Євген Маланюк і Євген Пашковський, Богдан-Ігор Антонич і Євген Плужник, Остап Лапський та Олесь Гончар...
Щоб долинув до того Священного гаю з далекої Америки неповторний голос нашої Квітки — Квітки Цісик. Вона б так заспівала мудрим волхвам-відунам українських пісень, як тільки вона вміє! Коли той дивний Квітчин спів почула кримська татарка Джамала, то й сама захотіла заспівати оте наше лемківське «Ой, верше мій верше, мій зелений верше, уж мі так не буде, як мі било перше...».
Татарка Джамала співала ту просякнуту життєвим драматизмом українську народну пісню на дуже солідному конкурсі. У залі стояла мертва тиша. Після виконання пісні всі члени журі (росіяни, євреї...) встали, довго плескали у долоні і виставили Джамалі максимальні оцінки. Татарка перемогла на конкурсі в Юрмалі з українською народною піснею!
Київський таксист, що віз з Борисполя американського музиканта-віртуоза Алекса Гутмахера поставив диск Квітки Цісик. Американець слухав у її виконанні нашу «Черемшину» і... плакав. (Пізніше він заснував великий проект — «Незабутня Квітка»).
...Ми сиділи з відомим канадським бандуристом українського походження Віктором Мішаловим у номері луцького готелю і говорили про ту незбагненну таїну і духовну силу української пісні. Це він — Віктор Мішалов — зумів привезти в Україну у вісімдесяті роки минулого століття (нелегально, манівцями, через Брест) записи наших народних та авторських пісень у виконанні Квітки Цісик. Так Україна почула свою Квітку, яка народилася, розцвіла і зів’яла в Америці.
— Ви, пане Вікторе, відкрили Україні не лише Квітку Цісик, але й луцького школяра, бандуриста Максима Мельника, — кажу своєму співрозмовнику.
— Як? — щиро дивується Мішалов, — що ви маєте на увазі?
І тут я дослівно переповів панові Віктору емоційну розповідь моєї дружини Валентини. Вона поїхала з Луцька у Харків на всеукраїнський конкурс бандуристів імені Гната Хоткевича зі своїм улюбленим, талановитим і дуже працьовитим учнем Максимом Мельником. І так розповіла потім про церемонію нагородження переможців конкурсу:
— Сидимо ми у великому філармонійному залі. Голова журі — Віктор Мішалов з Канади — оголошує імена лауреатів і дипломантів конкурсу. Назвав дипломантів, оголосив, кому присуджено треті, другі, перше місця. Я чула усіх цих дітей, розуміла, що вони заслужили свої нагороди. Але ж чула, як добре виступив і мій Максимчик. Чому ж йому не дали навіть маленького диплома?!
Сиджу вже зі сльозами на очах. Аж раптом чую, як в тумані:
— А тепер, шановні пані і панове, назову вам ім’я володаря Гран-прі нашого конкурсу — Максим Мельник, місто Луцьк! Він показав, що вміє не тільки співати, але й добре грати на бандурі. Його викладач — Валентина Форсюк.
Не вірю своїм вухам. А мене вже харківські колеги-викладачі штурхають під бік: «Валентино Андріївно! Де ж ваш Максим, хай іде на сцену...». Мої сльози печалі вмить стали сльозами радості. Ну, думаю, є таки на світі справедливість. І сьогодні вона глаголить устами Віктора Мішалова...
— А-а-а... Згадав, згадав, — усміхнувся пан Віктор, — хороший хлопчик. І дружина ваша вклала в нього багато труда. Тому й Гран-прі ми присудили саме їм. До слова, про Квітчину «Черемшину», слухаючи яку, плакав у таксі Алекс Гутмахер. Я у свій час був дуже подивований, коли дізнався, що її написав простий сільський учитель музики з Гуцульщини. Таким вчителям, серед яких і ваша дружина, щастить знаходити серед української дітвори справжні перлинки. Передавайте Валентині Андріївні мої щирі вітання! А де зараз її Максим?
— Навчається в музичній академії в Києві.
Росте ще один український кобзар. Він також був на Майдані!
Усе життя моєї дружини Валентини пов’язане з бандурою. Малою школяркою вона навчалася в дитячій музичній школі в Луцьку. З волинського села до неї іноді прїжджав у неділю чи на свято дід — Михайло Лукич Галас. Його в родині звали на польський манер — Міхал, бо народився він на Холмщині. Під час горезвісної операції «Вісла» опинився аж на Одещині, лише згодом зумів перебратися на Волинь.
Дід Міхал привозив продукти, гостинці. І кожного разу обов’язково просив:
— А тепер, дитинко, заграй мені на бандурі і заспівай...
Його улюбленою була українська народна пісня «Стоїть гора високая». Мала Валюня сідала на стільчика, брала свою дитячу бандурку і щиро виспівувала дідусеві про ту високую гору і про той гай зелений, під яким блискучою змійкою в’ється чиста річечка. «А молодість не вернеться, не вернеться вона...»
Український селянин, поклавши свої великі мозолисті руки на коліна, слухав срібний передзвін бандурних струн, чарівний голосок своєї внучечки — і плакав... А потім казав:
— Учися, Валюню, то буде твій хліб!
Ця мала Валюня жила в дитинстві біля Луцького замку і ходила тими ж стежками, якими бігали колись дитячі ніженьки малої Лесі Українки — наша геніальна поетеса жила тут з семи до десяти років.
«Кобзарі ж бо, знають люди, то — душа народу»
Це рядок з поетичного реквієму «Кобзарська Покрова» волинянина Святослава Бородуліна. Живим художнім словом автор свідчить, як жорстоко винищували українських кобзарів у часи комуно-більшовицької тиранії — принаймні дві тисячі мандрівних співців з бандурами, кобзами й лірами були закатовані органами НКВД.
Не милували їх і гітлерівці в роки окупації України. Вже в грудні 1941 року вони зняли з концертної подорожі по Київщині знамениту капелу бандуристів, створену в столиці України у 1918 році. Але наші славні кобзарі якось зуміли здолати перешкоди і вже влітку 1942 року прибули на гастролі до Рівного.