У той час газету «Волинь» в Рівному редагував знаний український письменник Улас Самчук. У книзі своїх споминів «На коні вороному», написаній в Торонто у 1971-1974 роках, він згадує, що отримав запрошення такого змісту: «Відділ культури та освіти Київської міської управи та окружна Просвіта в Рівному мають честь запросити Вас на концерт Київської капели бандуристів і солістів Київської опери, що відбудеться 15 червня 1942 року».
Керував тоді капелою молодий, енергійний і талановитий музикант Григорій Китастий. До її складу входили його брати Іван та Петро, відомі бандуристи Григорій Назаренко, Йосип Панасенко, Тимофій Півко, Іван Яровий, Гаврило Махиня та багато інших виконавців. Це просто неймовірно, але такий концерт справді відбувся неподалік від резиденції рейхскомісара України Еріха Коха в Рівному.
Вже після війни брехлива московська комуністична пропаганда твердила, що саме за його особистим наказом був стертий з лиця землі Успенський собор на території Київської Лаври, знищені інші православні храми. Звичайно, гауляйтер Кох не симпатизував українцям, але й наказів про руйнування храмів він не віддавав. Ось, що пише у своїх автобіографічних спогадах архиєпископ Лука, в миру професор, доктор медицини і навіть лауреат сталінської премії Валентин Феліксович Войно-Ясенецький (спогади видані Російською православною церквою):
«В советских документах говорится, что собор в лавре взорвали немцы. В действительности это не так. Он был заминирован Красной армией при отступлении миной замедленного действия. Немцы пытались разминировать, но произошел взрыв.
Немцы, за редким исключением, не трогали православные храми. Наоборот, известны многочисленные случаи открытия немцами церквей с целью завоевания доверия населения. С другой стороны, известно отношение безбожных политруков Красной армии к национальным святыням. Один очевидец, игумен Мисаил, свидетельствует: „Когда немцы отступили от нашего села под Волоколамском, прибыла машина с красноармейцами-саперами. Они сразу же направились к храму. Долгое время что-то копали, носили какие-то ящики. В четыре часа утра раздался сильный взрыв. Древний прекрасный храм превратился в груду камней. На следующий день жителям села было обьявлено, что храм взорвали... немцы“».
...Але повернімося до концерту Київської капели бандуристів. Ось як згадує про той концерт Улас Самчук.
«Цей виступ капели у цей час був справжнім її тріумфом, відчувався святковий піднесений настрій, простора зала театру була виповнена до відмови... Програма почалася відомою, ностальгійною „Думи мої, думи мої“ Миколи Лисенка, далі там були „Гей, злітались орли“ і „Максим Залізняк“ Кирила Стеценка...А скінчилося все спонтанним „Ще не вмерла Україна“, проспіваним усією публікою. Оваціям, вигукам „Слава!“ не було кінця і краю. А після капелян розібрали громадяни по гостинах і все це діялось в родинній атмосфері...».
Достеменно відомо, що в Рівному капела повторила свій концерт, а потім переїхала до Луцька. І тут кобзарів чекав повний тріумф. Ще трохи процитуємо Уласа Самчука: «У Жидичеві великий концерт у лісі, ввечері, при світлі огнів, з тисячами слухачів, з промовами і „Ще не вмерла Україна“. Це вже нагадувало щось з Коліївщини, про Чигирин, Холодний Яр, Мотрин Монастир. І, розуміється, не було це таємницею для гештапа. Його агентура не спала, вона донесла про це, куди треба, і коли бандуристи верталися возами до Луцька, вже по дорозі їх перестріли гестапівці і направили замість до Луцька, — до станції Ківерці, а звідтіль без пересадки до Києва».
Що ж далі сталося з капелою? А далі гітлерівці діяли за зловісними рецептами НКВД. Під виглядом концертування київських бандуристів запроторили товарними вагонами до закритого табору остарбайтерів під Гамбургом. Там наші кобзарі «концертували» з кайлами й лопатами майже півроку. І лише восени 1943 року, коли гітлерівська верхівка усвідомила неминучість свого краху, капелу бандуристів відпустили на всі чотири сторони.
Капеляни планували повернутися до Києва, але добралися лише до Рівного. Фронт стрімко наближався зі сходу. Що робити? Григорій Китастий прийшов за порадою до Уласа Самчука. Ось як письменник описує ту зустріч з керівником капели у книзі своїх спогадів: «Китастий зайшов радитись, чи не слід би їм податися „до лісу“ і наподобити там кобзарів з „Гайдамаків“. Я їм цього не радив робити. Це не романтика, а жорстока реальна дійсність. У партизанці вони загинуть, тож Україна буде потребувати їх ще довгий час. Здається, моя рада вплинула, капела повернулася до Львова. І зробила опісля в широкому світі величезне своє діло».
Не всі бандуристи тої героїчної капели повернулися з німецької неволі, не всі пережили лихоліття війни. А відомого театрального діяча Анатоля Демо-Довгопільського, який був активним організатором гастрольної поїздки київських кобзарів по Волині у червні 1942 року, німці, поспіхом залишаючи Рівне, розстріляти не забули...
А в Києві гітлерівці розстріляли у лютому 1942 року Олену Телігу та її чоловіка Михайла. У згаданій щойно книзі споминів і вражень Уласа Самчука «На коні вороному» знаходимо вражаючий факт. Автор знаменитого роману-трилогії «Волинь» згадує такий містичний епізод: «Я передав Юрію Липі бандуру Михайла Теліги. У мене вдома вона висіла на стіні, над канапою моєї робочої кімнати. І одного разу вона голосно і безпричинно тріснула так, що задзвеніли всі її струни. Це сталося приблизно того дня, коли Теліга міг бути страчений. Для містика Юрія Липи це мало інтригуюче значення, він довго розглядав тріщину на бандурі і говорив, що сили, які розважають нашою долею, є ще далеко не збагнуті. Пізніше ту бандуру було передано бандуристові Зіновію Штокалкові...»
Бандура — інструмент духовний. На вдячну публіку він відгукується вражаючою вдячністю. Бандура тестує публіку. Причому безпомилково. Роман Гриньків — відомий український бандурист-віртуоз — каже, що йому найкраще виступати перед дітьми і музикантами — інструмент тоді співає, мов ллється жива вода.
...У селі Струсів Теребовлянського району, недалеко від мого рідного Дворіччя, недавно відсвяткувала своє 55-річчя заслужена капела бандуристів України «Кобзар». Нічого подібного немає в жодному іншому селі України. А починалося все з патріотизму і професіоналізму тендітної жінки.
Звали її Ганна Сергіївна Білогуб-Вернигір. У тридцяті-сорокові роки минулого століття її знали як одну з перших бандуристок на теренах Західної України. Потім її переслідував комуністичний режим як дружину Дмитра Білогуба, ад’ютанта Симона Петлюри. У 1950 році вона починає вчителювати на Теребовлянщині, у Струсівській школі-інтернаті навчає дітей грати на бандурі. Потім було тріо бандуристок, згодом сформувалася й капела. У травні 1957 року (хрущовська відлига) відбувся перший виступ капели.
Про цей унікальний колектив я не раз чув з розповідей моїх учителів з Ладичинської восьмирічної школи — Павла Киби, Василя Качурівського, Омеляна Ониськіва, Омеляна Станимира, котрі також грали й співали у Струсівській капелі бандуристів. Її учасниками були і є також обдаровані люди з інших сіл нашого району.
Струсівську капелу тепло зустрічали в Болгарії, Польщі, Прибалтиці. Співала вона й на Майдані Незалежності у Києві у незабутні дні Помаранчевої революції. Народ, який має вже понад триста тисяч записаних українських пісень (а скільки їх ще не записано!), вигубити неможливо.
...Україна зраджена й сьогодні, як колись. Вслухаймося (добре вслухаймося!), як співає свою пісню «Під Крутами» сучасний український кобзар Володимир Горбатюк: