Ні Австро-Угорської, ні Російської імперій вже нема. А українське село Дворіччя є. І в кожній його хаті є вишиванки!
(У цій «Історії українського війська» згадуються імена і вміщені світлини двох мужніх дівчат — Олени Степанів та Софії Галечко — хорунжих легіону Українських Січових Стрільців. Це від таких, як вони, тягнеться героїчна ниточка до наших амазонок у лавах УПА, до Героя України Наді Савченко!)
...Бачили і чули мої незабутні бабця, як шестирічний замурзаний і голодний хлопчина з нашого села підбіг з черствим бубликом до труни своєї матері і, не розуміючи, що вона мертва, попросив:
— Мамо! Розламай мені бублика, я не можу...
Той хлопчина сповна вип’є гірку сирітську чашу, виросте, примусово відбуде п’ятирічну солдатську муштру у cовєтській армії аж на Камчатці, повернеться у Дворіччя, стане зятем моєї бабці і моїм батьком.
...Мій дід по матері Гринько (Григорій Цимбалістий) в молодості був на заробітках аж у Франції, навчився там будівельної справи, добре майстрував. Якось він помітив, що на сільському весіллі я довго стояв, відкривши рот від здивування, біля старого скрипаля — по-дитячому не розумів, як з тої маленької затертої дощечки з чотирма струнами можуть виринати такі дивні звуки, що сміються і плачуть майже людськими голосами.
Через декілька днів дід Гринько таємниче підморгнув мені і покликав до комори. Відрізав від сухої ясеневої дошки невеликий кусок, дістав інструмент (рубанок, долото, молоток) і сказав:
— Будемо робити скрипку!
Робили ми її десь з місяць. На моїх очах звичайнісінька дощина набувала вже знайомих загадкових форм скрипки. Потім дід Гринько вистругав з того ж ясеня чотири кілочки, натягнув чотири струни. Смичка змайстрував з довгого міцного волосся кінського хвоста.
Наступив урочистий і незабутній момент: у неділю дід святково вдягнувся, взяв у свої мозолисті руки саморобну скрипку і повів по струнах смичком. Мелодія була простенька, але тоді мені, малому, вона видалася щемливою «Мелодією» Мирослава Скорика. І тоді ж я зрозумів:
Коли десь так років через двадцять я слухав у Москві звучання скрипок роботи Страдіварі та Гварнері, то завжди згадував ту світлу неділеньку і свого сивочолого діда Гринька з саморобною скрипкою в руках.
Дякую Богові, що дав мені у дитинстві ще трохи пожити у дідовій хаті під солом’яною стріхою і з ліпленою бабциними руками жовтою глиною долівкою, без електрики і газу, з великою піччю, на якій могли спати у теплі дорослі і діти, із широкими загатами з сухого бараболиння круг стін знадвору; навдихатися гречаномедових пахощів навколишніх полів — без пестицидів, фунгіцидів і колорадів; а на схилі літ дав повернутися у батьківську хату на тому ж подвір’ї, де стояла дідова, «щоб змити скверноту набаченого, наслуханого, пережитого, оміщаненого, омоскаленого простору, смертельно ворожого меті і мріям моєї мови, моєї праці — щоб знову знайти животворне!»
Люди, які жили у тій теплій дідовій хаті, не були святими (хто з нас без гріха?), але були вони «справжні, як природа, як вечеря на столі...». Коли якось взимку захворіла наша молода корівчина (а хлів був через стіну), всі ночами не спали — лікували і доглядали її як малу дитину, повноправного члена родини, її годувальницю. Не врятували. І всі гірко плакали... А вже коли мамі було за вісімдесят і батько вирішив продати нашу добру корову, то мама пішла у той день з дому, щоб не бачити, як її забиратимуть. Така вона, українська селянська душа...
...В українській мові слово «дід» за самоназвою букв нашої Азбуки значить «добро і добро». Тобто: є дід, є батько, є син. Три покоління. І від діда добро і слава предків передається щонайменше ще двом поколінням роду. Геній Шевченка так малює свої незабутні дитячі враження у «Гайдамаках»:
Так, плачучи, слухала мала дитина розповіді свого столітнього діда. Українець Петро Жур у фундаментальній праці «Труди і дні Кобзаря» доводить, що дід Тараса по батькові — Іван Андрійович Шевченко — народився 1742 року в Кирилівці, помер у 1849 році (прожив 107 літ!)
Дід по матері — Яким Іванович Бойко — народився 1751 року на Прикарпатті у родині опришка. Батько (існує версія, що він був побратимом Олекси Довбуша) привіз малого Якима у Моринці і залишив під опікою свого приятеля.
Початок Коліївщини датується 1768 роком. Діду Івану було на той час 26, а Якиму — 17 років. Вони могли бути не тільки свідками, але й учасниками гайдамацького руху XVIII століття. Так в Тарасові генетично переплелися дві гілки Українського Роду — гайдамаків та опришків — обидві волелюбні і бунтарські.
...Російська мова каже «дед». Азбучне розшифрування: «добро єсть добро». Нема вже того українського «і», яке з’єднує в монолітний ланцюг добрі справи трьох поколінь.
«Ти, дитинко, покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви „і“», — переконує український поет. Подивіться, як та свічечка задає ритм і зігріває кожен рядок геніального Шевченкового
Слова Тараса Григоровича поклав на музику Микола Лисенко. Слухайте цей чудовий український романс у неповторному виконанні Івана Козловського та Ольги Басистюк — це просто чари якісь!
Російська мова, втративши графічне «і», зберегла його фонетично. Ось послухайте, як це звучить у Пушкіна:
Ці слова, покладені на музику Михайлом Глінкою, стали відомим російським романсом. Якось під час його виконання у залі сиділа і тихо плакала немолода вже жінка. То була та сама Анна Керн, якій Олександр Пушкін і присвятив своє знамените «Я помню чудное мгновенье...».
Дивний наш поетичний скарб — Богдан-Ігор Антонич — навіть написав сонет, кожен рядок якого починається і закінчується звуком «і». І назвав сонет — «І». (Попереднє речення також починається і закінчується магічним «і»!)
Незвичне для нас прізвище мав видатний мислитель XX століття іспанець Ортега-і-Гасет. Тут «і» поєднує прізвище батька і дівоче прізвище матері, жіночого і чоловічого начал у людині. Хосе Ортега-і-Гасет розумів магічну силу букви «і»!
«І сказав Бог...». Це на самому початку Біблії.