«... Кобзарі існували з незапам’ятних часів. Скільки є народ — стільки є й співці у його надрах, як виразники його волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному — боянами, гуслярами, піснярами, лірниками, кобзарями, бардами, бандуристами, — проте суть їхня не міняється. Це — речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, його історичного оптимізму. А відтак — хіба можна мислити, що грядущі епохи залишать у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління й сенсу буття?»
Так пише про кобзарів Олесь Бердник. І на своє ж питання відповідає: «Я не мислю такого! Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші.
...Кобзар! Давши таку назву своїй думі, Тарас окреслив пунктир для прийдешніх співців: не лише повторювати прадавні думи, оплакувати минулу славу, нагадувати про втрачене, а й — головним чином — концентрувати в собі та довкола себе найвищі духовні вартості, цноти, заповіти і дійства. Гуртувати, вести, діяти! Ось що таке кобзарі!»
...1913 року в Казані вийшла книжка російського дослідника Івана Прижова «Нищие на святой Руси». Цитую українською мовою: «Головна власність українського сліпця — кобза або бандура. Це не мертві і часто тупі фігури великоросійських калік, які співають те, чого вони не розуміють, ні, це живі люди, які страждають такою мірою, що плачуть, коли співають... Кобзар співає не тому, що пісні — його промисел, а в силу своєї поетичної натури: він не може не співати, він піснею заспокоює свою душу».
Це ніби коментар до знаменитого «Перебенді» Тараса Шевченка. Візьміть «Кобзар» і перечитайте його ще раз! Перечитайте ще раз і щиру молитву до кобзи Пантелеймона Куліша:
Збуваються великі пророцтва Тараса Григоровича Шевченка. Одне з них:
Про книгу Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси» Шевченко написав: «Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова...Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна.»
...Кость Черемський видав у Харкові в 2002 році прекрасну книгу «Шлях звичаю» про маловідомі сторінки виникнення й розвитку українського епічного співоцтва, про нетлінний набуток «незрячого» кобзарства і «зрячого» бандурництва, про сакральну «вустинську» спадщину незрячих співців, про перші народні рукописні книги — Кахтирі.
Вустинські книги — неписані заповіти й мудрощі (тії незримії скрижалі, незримим писані пером — Шевченко!), що зберігалися в народній пам’яті і передавалися усно, з вуст у вуста. З 1773 року почали записувати рукописні Кахтирі, — назва не випадкова: згідно з переказами, у таємничу Кахтирську (Кахетську) землю за «зміни віків» потрапили народні лицарі, там були заховані й перлини народних знань та «мудрощів».
Вустинські книги незрячих співців і Кахтирські книги, писані зрячими, мали єдине епічне коріння і єдиний співоцький стрижень. «Бо глибинна мета їх була одна, — пише Кость Черемський, — берегти епічне „вустинське джерело“, „підземну пісенну Славуту“ — міфічну кобзарську річку, яка живить українську мову. „Устин-Книги — це, що з усти балакаємо, а річка — це не думайте, що це річка та, що в їй вода тече. Ні! Ця річка — наша річ! Устин-річка — це значить з уст тече наша українська річ“, — пояснював харківський кобзар Петро Древченко.» Ця невичерпна підземна пісенна Славута живила великі українські душі — Сковороду, Котляревського, Основ’яненка, Шевченка, Франка, Лесю Українку, Степана Руданського...
З дванадцяти Вустинських книг незрячих співців і Кахтирських книг, писаних зрячими, де значилася «уся честь і хвала» України, багато сторінок треба вписати у Святе Письмо Українців. «Хто ми є», «Старопомник», «Семирадник», «Дітогляд», «Пісняник», «Як треба жити і щоб які були діти», «Сновидник» — ось лише деякі, за дослідженнями Порфирія Мартиновича, назви цих українських скрижалей. Вони вчать неложними устами, як треба жити самому і як урозумлять дітей своїх, щоб вони не пополячились і не по-кацапились, щоб не були раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття...
Тарас Григорович Шевченко не раз слухав сліпих кобзарів, зовсім не випадково і головну свою книгу назвав «Кобзар». Тримав він у руках і рукописні Кахтирі, деякі його твори написані під їх безпосереднім впливом. Дід Слюсаренко із Канівщини згадував: «Були Кахтирні книги, так їх Тарас Григорович любив читати. Я то сам не бачив, як він читав. А батько розповідали, що він як читав Другу Кахтирську книгу, так пів дня плакав, як мала дитина, і з човна не вилазив. Цілий день! І все з неї, тії Кахтирської щось записував у свою книжечку».