...Іноді на вулицях Дворіччя можна спостерігати дуже колоритні сценки. Ось у село прибув черговий рейс автобуса з Тернополя. До якоїсь дворічанської бабці приїхала народжена в обласному центрі онука. Вона вже школярка років дванадцяти. Гарно одягнута, ноги у біленьких колготках і червоненьких туфельках. Іде собі вулицею — аж раптом з якогось подвір’я виходить старий великий пес, якого вже ніхто не прив’язує, бо він не кусається, погано бачить, але нові запахи ще унюхує. Собацюра знехотя гавкає для годиться, міська школярка зупиняється з переляку і голосно кричить.
З воріт вибігає народжене у Дворіччі мале замурзане дитя, яке ще й в школу не збирається, і дає міській гості слушну пораду:
— А ти кинь в него каміньом!
— Як? — перелякано запитує тернопільська школярка.
— Аво такво!
І мала селянка, швидко піднявши з-під ніг камінця, спритно кидає його у хвіст собаки. Той покірно плентається на своє подвір’я...
Проблема вирішена. Сільська дитина змалку вчиться, як за себе постояти...
Янтошко
Однією з найдавніших дворічанських легенд є переказ про глибоку «чорну долину». Та долина й досі є за селом. Старожили розповідають, що там колись була велика кам’яна брила, на якій мордували непокірних селян. Одного разу один з таких непокірних вирвав з рук свого ката нагайку, убив його і зник із села. Бунтаря так і не впіймали.
Цю легенду не раз чув і молодий Янтошко (Антон). Коли йому виповнилося 20 літ, поляки забрали українського хлопця до свого війська. Потім німці примусово вивезли до Німеччини. Працювати йому довелося у якогось бауера на хуторі майже біля колишнього кордону з Польщею — орав, сіяв, косив, молотив, доїв корів...Господар був недобрим, чіплявся до нашого хлопця постійно і без причин.
Цілий рік терпів Янтошко оту свою остарбайтерську каторгу. Можливо, дотерпів би її до кінця війни. Але доля розпорядилася інакше.
Якось ранесенько хлопець пішов доїти корів. Сів на важкого дерев’яного стільця, обмив корові вим’я — і парне молочко потекло у відро. Доїв Янтошко ту німецьку корову, а згадував рідне обійстя, теплий хлів під стріхою і свою стареньку лагідну корівчину, яку якраз у ту пору доїла мама.
...Ностальгійні спогади перервав осатанілий крик бауера. Знов йому щось не сподобалося, чи не з тої ноги встав. Зайшовши у свою стайню, німець лихим словом не обмежився, несподівано огрів Янтошка нагайкою по плечах. У хлопця аж в очах потемніло.
Далі, як він потім розповідав вже у своєму селі, він робив усе, не тямлячи, власне, що робить. Підвівся, схопив того важкого стільця, на якому сидів, і з усієї сили вдарив німця в голову. Бауер, а було йому вже за п’ятдесят, упав.
Янтошко переступив через нерухоме тіло (чи німець був мертвий, чи непритомний, він так ніколи вже й не дізнався) і вийшов зі стайні. Ледь світало, усі ще спали. Хлопець заскочив у свою комірчину, захопив дещо з харчів та одягу і подався через поля до залізничної станції, яка була кілометрів за три від того хутора.
Там утікачеві пощастило: на колії стояв довгий ешелон з військовою бронетехнікою, накритою брезентом. Янтошкові вдалося непоміченим підібратися до однієї із платформ і залізти під той брезент. Тільки заховався і вмостився, як поїзд рушив — на схід, де справи у німців були вже кепські.
Через Польщу ешелон рухався швидко. Вже наступного ранку Янтошко зрозумів, що везуть його у потрібному напрямку — обминути Львів і Тернопіль він не міг. Так і сталося: менше, ніж через дві доби, вночі локомотив пригальмував на станції. Янтошко визирнув у щілинку в брезенті й очам своїм не повірив: на високій будівлі за коліями чорніли великі літери — TARNOPOL.
Виходити на станції метикуватий хлопець не став, розумів, що поїзд рушить далі, ближче до лінії фронту. Як тільки ешелон, ще не набравши швидкості, викотився за місто, Янтошко зістрибнув з платформи й опинився у полі. «Якщо зловлять, то хоч умру на своїй землі», — майнула радісна думка — смерті він вже не боявся.
А виявилося, тоді вона його ще не шукала. Від Тернополя до Дворіччя (якщо йти навпростець) буде кілометрів з двадцять. Добирався Янтошко до рідної хати полями, обминаючи знайомі села. І якось пізно ввечері постукав у шибку до мами, переконавшись, що посторонніх у хаті нема.
На люди хлопець показався аж тоді, коли німці відступили за річку Стрипу. А до того вони розшукували Янтошка в Дворіччі, але батьки заховали його надійно. (Добре, що їх не розстріляли). «Красная армия» не забула мобілізувати Янтошка під свої штики. Фронт погнав його знову до Німеччини. Був поранений, встиг «дослужитися» до якогось молодшого сержанта. Так цього українця змусили горбитися на себе і проливати свою кров аж три чужі держави — Польща, Німеччина і Росія.
Янтошко (Антон Цимбалістий) прожив у рідному селі майже до вісімдесяти літ, залишив по собі трьох синів і дочку, купку внучат. Його могила якраз по-сусідству з могилою моїх батьків. А його онука Оля щотижня носить мені смачне молоко, сир і сметану — вони з чоловіком Миколою тримають чимале домашнє господарство, з чого і живуть.
Микола Миколів
Прізвище Олиного чоловіка — Миколів. Його дід жив на Веселівці. У тих благодатних полях, де було й польське поселення Веселуфка, про яке ми вже згадували. Діда звали Микола і прізвище його було Миколів.
Микола Миколів мав на Веселівці добру господарку: велику цегляну хату, чимало землі, власний шмат лісу, коней, худобу, молотарку...За Польщі його ніхто не зачіпав. Трудився у поті чола свого, справно платив податки, ходив до церкви у сусідньому селі. Вірніше: не ходив, а їздив добрими кіньми. По дорозі завжди підбирав піших односельчан, бідніших за нього, безкінних...
Так було до 1939 року. Коли Гітлер і Сталін «по-братськи» розділили Польщу, комуняцька Москва добралася й до хуторів на Веселівці. Спочатку виселели поляків, потім взялися й за заможних українців. Сім’ю Миколи Миколіва (його, дружину, п’ятеро дітей) запроторили аж у Красноярський край. Тільки за те, що був добрим господарем. У москалів це звалося — єдінолічнік, кулак, враг народа...
Хату «єдінолічніка» Миколи Миколіва розібрали, усе його добро загребли у колгосп. Але й у сибірській тайзі цей український селянин (як і мільйони інших) зумів вижити, зберегти сім’ю. У 1947 році йому вдалося повернутися разом з дружиною і дітьми у рідну Веселівку. Спочатку жили в хаті родичів, а потім зійшлися ті бідніші люди, яких він ще за Польщі підвозив до церкви, і допомогли збудувати нову хату.
Помер цей великий трудяга у 1972 році. А через шість років його діти та онуки перебралися в Дворіччя. На Веселівці не було світла, будуватися там не дозволяли. І в ті часи совєтская власть боялася багатих хуторів, намагалася зганяти їх мешканців у більші села, ближче до колгоспів. Так Веселівка стала «неперспективним» селом (а були тут колись і школа, і клуб, і бібліотека, й крамниця) і поступово була стерта з лиця землі.
...Їдемо через поля на роверах разом з Миколою Миколівим (онуком того Миколи Миколіва, якого вивезли у Сибір) на Веселівку. Співають жайворонки, перекликаються перепелиці, п’янять запахи різнотрав’я... Микола показує мені місця, де стояли колись хати. Тепер тут ростуть лише поодинокі дерева, або й зовсім нічого нема.
Єдина хата, де ще живуть люди, заховалася між деревами на мальовничій місцині, яку колись називали Синожита. Тут ми застали Леоніда Михайловича та Орисю Григорівну Дзюбановських.
— Слава Україні!
— Героям слава!
— Як ви тут поживаєте?
— Я ще на ходу, а чоловік мій Лівосько вже лежачий, — каже Орися Григорівна, якій, як і її чоловіку, скоро вже буде вісімдесят літ. — За президента Кравчука нам провели світло, маємо телевізор. Співаємо і плачемо разом з Майданом...
Ми привезли на цей хутір у Синожитах, що межував колись з Веселівкою, свіжого хліба і велику книжку — «Вони боролися за волю України». Ці люди ще мають бажання читати. Ставлю на стіл диктофон. Подружжя Дзюбановських ще при добрій пам’яті, а згадати їм є про що.