Ви, Миколо Васильовичу, не каралися б так тяжко, якби прочитали Тараса Шевченка:
Так, отче Михайле, скажу я Гоголю, коли стріну його українську душу у Всевишніх Оселях. А вам скажу таке: ваша батьківська хата у тому ж селі Заздрість, де народився патріарх Йосиф Сліпий. У своєму заповіті, вже «сидячи в санях, подумавши в душі своїй», він каже: «Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважалися завжди за Богом дані обов’язки». Тож виконуйте ці Богом дані вам обов’язки. А то будете биті, як той піп з вірша Тараса Григоровича Шевченка:
А ось що каже устами Марусі Чурай Ліна Василівна Костенко:
...8 грудня 1857 року «інтернований» у Нижньому Новгороді Шевченко пише після десятилітньої солдатчини такі вистраждані слова:
Ви, отче, щоразу співаєте в церкві про матір Ісуса Марію і жодного разу навіть не згадуєте, як звали маму Шевченка. Скажіть своїй пастві, що її звали Катерина Якимівна Бойко. І що вона настраждалася на цім світі не менше, ніж діва Марія! І дала Україні Спасителя! Український народ досі живий, отче, не тому, що має чотири переклади чужої Біблії, а тому, що рідною мовою читає Шевченка!
...Восени 1842 року Тарас Григорович плив Балтійським морем у Стокгольм і написав невеличку поему «Гамалія» — гімн козацькому патріотизму і свободолюбству. У турецькій неволі козаки так моляться до рідного Бога:
«О милий Боже України!» — Ніхто більше так не звертався до Бога, як Тарас Григорович Шевченко. Він жив потребою рідного богорозуміння, а не християнськими конфесійними догматами, звертався не до якогось інтернаціонального бога, а до милого Бога України! Бо знав: тільки рідний Бог слово нове між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе.
Наш Кобзар мав передчуття сумного фіналу християнської історії людства. Таке передчуття мав не тільки Шевченко. Ось один з найяскравіших прикладів. Канадська індіанська поетеса другої половини XIX століття Полін Джонсон (Текагіонвейк) у вірші «Злодій» описує жорстокий напад білих на табір індіанців:
Цілком співзвучно з Шевченковим «Кавказом», де «християне» витворяли ще й не таке! У тяжкому засланні, з казарми Орської кріпості Тарас Григорович голосно запитує самого Христа («Сон», «Гори мої високії...»):
«Бог є настільки національним, наскільки виражена національна образотворчість. Тому Політика Космосу може бути тільки національною, щоб не обезличити Господа». Так каже сучасний український мислитель з даром художника і провидця Орест Хмельовський.
Лише нова єдина українська церква згуртує українців, огорне їх силою, укріпить мудрістю. Церква, увійшовши у яку, волхв-ясновидець голосно скаже «Слава Україні!» І почує від усіх рідновірів — «Героям слава!».
А слава українських героїв іде до нас з глибини тисячоліть. «Краще ж би порубаним бути, ніж полоненим бути!», — каже автор «Слова про похід Ігорів», київський лицар-патріот, і нагадує нам, що ми не потомки біблейського Адама, а внуки Дажбожі, що вітри наші — внуки Стрибога, а сонце — не твориво юдейського Саваофа, а тепло нашого рідного Сварога. І коли він пише — «Встала кривда у військах Даждьбожого внука», то має на увазі цілий народ русичів-українців. І ці слова писалися через двісті років після насильницької християнізації Києва!
І ще такі слова щонеділі мали б підноситися до неба у новій українській церкві (за ідеями Богдана-Ігоря Антонича, Костя Шишка та доктора філософії Галини Лозко):
Богам — слава, Предкам — пам’ять, живим — здоров’я!
Будете синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!
Це бо очищує серце наше, і ми відрікаємось од злого.