...Мудра Природа скрізь і завжди сміється над закостенілою догмою. Непересічний приклад такої істини є і в Дворіччі. Тільки-но вийшов із нашої крамнички, чую гукає мене хтось:
— Миросю!..
Зі свого подвір’я то так кличе мене дворічанин Євген Бойко, добрий батьків товариш.
Український прадід кличе українського діда!
Виявляється, він майстрував собі щось у своїй маленькій столярній майстерні і ненароком розбив шибку у вікні. Треба засклити (вуйко Євген знає, що після служби в армії я працював склярем у тресті «Главмосстрой»). А я знаю, що його онук добрий майстер і засклити вікно для нього не проблема. Але нічого про це не кажу, а беруся за роботу сам, бо добре знаю, що кажуть сучасні діти батькам, а онуки дідам: «не маю часу»... Правда, коли скажеш їм, що треба приїхати за сумкою з продуктами, а ще краще за дідовими грішми — то час у них знаходиться завжди.
...Поки вставляю нову шибу у вікно майстерні вуйка Євгена, розпитую його про приємне — про сина Ігоря. Він ним гордиться. Аякже: Ігор закінчив у Львові духовну семінарію, а потім і консерваторію, знає декілька мов, довгий час був дияконом у соборі Святого Юра, його прекрасний голос звучав на весь світ з трансляцій богослужінь під час візиту в Україну Папи Римського Івана Павла II (поляка Кароля Войтили). Він би дуже високо піднявся в церковній ієрархії, якби не та сама сила матінки-природи.
Вуйко Бойко не раз розповідав нам з батьком, як довго і непросто він переконував свого сина Ігоря одружитися. А той і слухати не хотів — буду служити одному Богові і все!
Невідомо, як би склалось Ігорове життя, якби якось не почув він у церковному хорі один дівочий голос і не побачив одне дівоче обличчя. Від того чарівного видіння всі його найтвердіші переконання, кажучи словами нашого гімну, згинули, як роса на сонці. Зараз Ігор та його дружина Марта вже мають четверо дітей. Правда, він досі лише диякон, бо церковні закони (целібат!) не дозволяють одруженому досягнути ієрархічних вершин. Не відаю, як сам Ігор, але його батько зовсім цим не переймається — він дуже щасливий, що має у Львові аж чотирьох онуків.
Це з «Притчі про красу» Івана Яковича Франка...
У довірливій автобіографічній манері Папа Римський Іван Павло II (Кароль Войтила) розповідає у своїй книзі «Вставайте, ходімо!» про своє служіння Богові. Не оминає й тему священства і целібату:
«Неодружений стан дає повний шанс. Священик, вільний від особистого піклування про свою родину, може віддатись усім своїм серцем душпастирській місії.
...Однак священство одружених у Східній Церкві теж дало прекрасні докази душпастирської ревності. У боротьбі з комуністичним режимом одружені священики виявили не менший героїзм, ніж целібати. Як зазначав кардинал Йосиф Сліпий, супроти комуністів вони поводились так само, як їхні колеги целібати.
...Обираючи целібат, священик обирає для себе — як власну — дівичу любов Христа до Церкви, черпаючи з неї силу надприродної плідності.
Особисто ніколи не почувався самотнім...»
Кожен вільний обирати свій шлях до Бога! Але чи можна цілком осягнути Бога без жінки?.. Ні! Як і жінці неможливо зробити це без чоловіка.
...Садибу-музей кардинала Йосифа Сліпого в селі Заздрість (сусіднє з моїм Дворіччям) доглядають молоді черниці-василіянки. Гарні, розумні, доброзичливі, роботящі, достойні дівчата. Кожна носить на правій руці золоту обручку. Чому? Охоче пояснюють: «Ми — наречені Христа». А гарні хлопці з того ж села не можуть знайти собі добрих дружин...
Їхав я із Заздрості і згадував вірш поета української діаспори в Нью-Йорку, також уродженця Тернопілля Богдана Бойчука — «Монахиня». Його варто навести тут цілком:
Фарід «хімічить» чорноземи
В останні тяжкі часи на українських чорноземах господарюють орендарі з нечуваними раніше у наших краях іменами. У Дворіччі, приміром, усім заправляє людина, яку зовуть Фарід. (Чого ж дивуватися, коли так званим першим національним українським телеканалом керує таваріщ Бенкендорф, а освітою заправляє Табачнік!)
Фарід — людина приємна з усіх боків: не матюкається, сповідує якусь сектантську релігію, уважно всіх вислуховує і платить щороку за орендовану у дворічан землю. Мені, наприклад, він минулої осені заплатив аж (аж!) чотири тисячі гривень за сім гектарів землі.
Враховуючи таку величину орендної плати, Фарід розумно закриває очі на випадки крадіжок його врожаїв. (Земля ж віддана йому майже задармо, а вкрадуть небагато).
Врожаї ж у Фаріда добротні. Він мало переймається тим, що усе те виростає, як на дріжджах, після щорічного внесення у дворічанські грунти фосфору, калію, магнію, пестицидів, фунгіцидів...Словом — одна хімія, а гноєм на наших полях уже давно й не пахне. Навіть за совіцьких колгоспів треба було обов’язково вносити у грунт органіку, за невиконання відповідних планів строго питали в райкомі партії.
Один мій дворічанський сусід тихо поділився зі мною таким фактом: його корова не захотіла взимку їсти січки із соломи, привезеної із Фарідових хімізованих полів...
Тепер новітні орендарі «роблять гроші» з нашої землі, варварськи виснажуючи українські чорноземи, аніскілечки не переймаючись їх майбутнім. Майбутнього ж при таких «господарях» наша земля не має. І ми не маємо...
Найкраще в світі пахне хліб печений...
Щоранку Дворіччя наповнюється божественним запахом свіжоспеченого хліба. Пам’ятаю цей запах з раннього дитинства, коли мої бабуся виймали з печі великі рум’яні буханці, випечені на дровах.
На дровах у Дворіччі печуть тепер хліб тільки у приватній пекарні Мирона Сидора. Мій тезка і земляк одружений з моєю троюрідною сестрою Лесею. До власної фірми «Сидор-хліб» вони йшли довгим і тернистим шляхом.